Але це свято буває не тільки у кожної людини, такий день є і у всієї країни…Саме тієї країни, яку ми обрали своєю Батьківщиною, у якій живемо і ми, і будуть жити наші діти, онуки і правнуки… І саме про неї ми маємо дбати, розвивати її та, у скрутну годину, захищати до останньої краплі крові!

І саме таким новим днем народження України може стати 31 березня…

Ми, українці, за ментальністю дуже відрізняємось від нашого північно-східного сусіда. Головною відмінністю є те, що ми спроможні критично мислити та висловлювати свої погляди не лише у близькому колі в задушевних розмовах на кухні, але й твердо їх відстоювати, не зважаючи ні на які обставини. Ми бачимо і світлу, і темну сторони сьогоднішньої агітації, проте розуміємо небезпечність ситуації, за якої в тіні яскравого кандидата стоїть олігарх, який смикає за ниточки та керує ним…

І лише від нас сьогодні залежить, чи будемо ми жити у вільній, процвітаючій державі, чи будемо ховатись від ворожих куль та снарядів у підвалах!

Уже цими вихідними ми з вами знов постанемо перед вибором: кому довірити долю свою і країни на найближчі 5 років. Цей вибір завжди непростий. Але зараз він здається навіть складнішим, ніж у 2014-му. Тоді, після Майдану, ми ще були на підйомі, нам здавалося: ми сильні, здолаємо все. Ніхто до кінця не усвідомлював тоді всієї глибини і складності тих викликів і загроз, перед якими опинилися ми і країна.

Зараз суспільство трохи втомилося. Від втрат, від війни, від бідності, зрештою – від власних завищених очікувань. Обраний шлях виявився значно складнішим. Цілком об’єктивно, що комусь з нас уже хочеться почути щось заспокійливе і солодке – про пенсії і зарплати, як у Європі, про дешевий газ, про мир, який настане вже з понеділка. І цим зараз готові скористатися і просто популісти, і відверті вороги…

Та хіба за дешеву гречку стояли тоді на Майдані? І чи потрібен нам з вами мир на умовах капітуляції?

Давайте будемо об’єктивні: за останні чотири роки Україна змінилася більше, ніж за всі роки незалежності. І це – попри війну, попри втрату значної частини промислового потенціалу… Сьогодні мало хто згадує, але 5 років тому Президент Порошенко прийняв країну, яка фактично була банкрутом. Янукович і Ко, наче насміхаючись, залишили нам на казначейських рахунках усього 100 тисяч гривень. Тобто, на всю країну було коштів менше, ніж має кишенькових грошей якійсь мажор! Та всього за 5 років нам вдалося не лише стабілізувати макроекономічні показники, а й добитися їх зростання. Не такого відчутного, як хотілося б, але ж – зростання. І протягом усього часу в державі, яка воює, не припинялися жодні соціальні виплати.

Ми з «нуля», усією країною, відновили армію. Сьогодні ворог сто разів подумає, перш ніж зважитися на подальшу агресію, бо зараз українська армія вже не гола і боса, як було у 2014-му. Збройні Сили України навіть увійшли до числа кращих армій Європи. І чималих зусиль до цього особисто доклав Петро Порошенко, Президент і Головнокомандувач. Який, до речі, всі ці роки постійно підтримував армію ще й власними коштами.

Це завдяки його зусиллям на дипломатичному фронті на бік України встав увесь цивілізований світ, наша країна зараз постійно в порядку денному міжнародної політики. Свого часу це не вдалося ні Молдові, ні Грузії, які також зазнали російської агресії. А нам — вдалося. І всі сьогодні розуміють: ми є тим форпостом, який стоїть на захисті фундаментальних людських цінностей. У Кремлі марили пошматувати Україну, представити «недодержавою». Але ми вистояли і зберегли свою єдність. І те, що Україна досі існує на мапі світу, є, мабуть, найбільшою заслугою нашого Президента.

Ми йдемо своїм шляхом! Курс на НАТО і ЄС вже закріплений у нашій Конституції, а це є запобіжником того, що назад вороття не буде. Українці сьогодні вільно подорожують Європою, їм не потрібні для цього візи. Наша православна церква нарешті отримала Томос, який надав нам духовну незалежність і повернув історичну справедливість. Залишилося ще зміцнити засади української мови… Тобто, всі 5 років Президент Порошенко послідовно вів країну тим шляхом, який обрали ми з вами. Орієнтуючись на європейські цінності, подалі від імперського «порєбріка»…

Навіть у цих надскладних умовах ми почали закладати міцні підвалини майбутнього, нашого європейського майбутнього. Розпочато фундаментальні реформи в освіті, медицині, місцевому самоврядуванні, судовій, правоохоронній та багатьох інших ключових сферах, які наближають нас до стандартів ЄС. Якщо зробимо ці перетворення незворотними, то забезпечимо своїм родинам гідний рівень життя, а своїй країні – європейський розвиток, інвестиції і безпеку. Успіх розпочатих реформ стане запорукою повернення і окупованих територій, і молоді, яка зараз навчається і працює закордоном.

Для мене як для освітянина надзвичайно цінним також є те, що робить перша леді Марина Порошенко в питаннях інклюзії. Тому що, забезпечуючи особливим дітям безбар’єрний доступ до освітнього середовища, ми відкриваємо нові можливості не тільки для них. Інклюзія знімає бар’єри з наших власних світоглядних горизонтів, робить українське суспільство відкритішим і добрішим…

Президентство Петра Олексійовича прийшлося на найважчі часи в історії України. Чи був хтось інший готовий у таких умовах стати 5 років тому до державного керма і не схибити, не звернути з визначеного курсу? Не впевнений. Так само, як і зараз не впевнений в тому, що інший кандидат зможе так само послідовно і впевнено вести Україну вперед. Так, в його програмі немає обіцянок «всього й одразу». Бо Порошенко, мабуть, як ніхто, розуміє: сьогодні існує єдиний спосіб зберегти країну і наблизити її до Європи — це продовжувати болісні і непрості реформи.

Його передвиборча програма виважена, реалістична, послідовна. А головне – вона державницька, і там немає миру за будь-яку ціну. Бо справжній мир може бути лише після нашої перемоги. Вірю також, що Петро Олексійович вміє робити висновки з власних помилок. Зокрема, з тих, що були в допущені в кадровій політиці та в інших питаннях…

Найпринциповішим з усього для мене є те, аби 31 березня стрілки нашого державного годинника були знов налаштовані на рух уперед, а не назад. Курсом на сильну Україну, в якій захищено почуваються всі, в якій поважають людські права і свободи, в якій дбають про старих і малих, в якій впевнено дивляться в майбутнє. Бо я хочу пишатися своєю країною!

Коли громадяни обирають лідера нації, вони довіряють йому найдорожче — долю своїх дітей і майбутнє своєї країни. Тож вибір Президента має бути абсолютно прагматичним, як вибір лікаря для себе чи механіка для свого авто. Послуговуватися емоціями тут недоречно, бо не рекламними роликами визначаються людські та фахові якості Президента. А історією його життя і тих справ, які він уже зробив і які спроможний зробити.

Дорослі люди знають: яскрава обгортка ще не гарантія якості змісту. А тому завжди обирають розумом. Бути чи не бути Україні сьогодні залежить від вибору кожного з нас. Особисто я зі своїм кандидатом визначився. А ви вже добре подумали?