Тонкощі і підводні камені реформи освіти в ефірі радіостанції Голос Столиці пояснив народний депутат, перший заступник голови комітету ВР з питань науки і освіти Олександр Співаковський.

Ще влітку Гройсман заявляв, що освітня реформа коштуватиме майже 90 мільярдів гривень. Чи є в держави гроші на вже ухвалену реформу?

— Зведений бюджет, який йде на освіту — це 217,5 мільярдів гривень, це попередня, це зведений бюджет, тобто це і з державного бюджету, і з місцевих бюджетів повинні профінансувати заходи, пов’язані з реалізацією освітньої реформи, роботи освітньої сфери, це мається на увазі і школа, те, що стосується Конституції, виконання Конституції України, це і профтехосвіта, яка сьогодні фінансується з місцевого бюджету, це технікуми і коледжі, тепер по закону вони називаються передфахова вища освіта, і це вища освіта, яка також фінансується з державного бюджету. Тут є дуже багато питань, але хочу сказати як макропараметри, якщо в попередньому році, в 2014, наприклад, ми мали 5,6% від ВВП йшло на освіту, то сьогодні 6,7%, тобто тренд на збільшення цієї частки забезпечується. Але це небагато, це покриває невеличкі речі, пов’язані, в першу чергу, з підвищенням заробітної плати вчителів, бо, наприклад, зарплата непедагогічних працівників буде фінансуватись з місцевих бюджетів.

Тому ми повинні розуміти, що просто написати і прийняти закон — це тільки, скажімо, 20% від того, що ми зробили. Головне — це імплементація організаційна, юридична і фінансова. Що таке організаційна? Це означає, що інфраструктура повинна запрацювати. Наприклад, повинна закритись адміністративна система управління освітою, яка була сьогодні, і фактично місцева влада повинна створити власну систему управління освітою. Ми повинні забезпечити перепідготовку підвищення вчителів. Ми повинні забезпечити створення інституту освітнього омбудсмена і т.д. Ми повинні забезпечити не сьогодні, а, скажімо, за 10-11 років підготуватись до того, що у нас з’явиться 12-й клас, якщо всі діти у нас ідуть з шести років, ми повинні забезпечити спальні місця, спальні корпуси, місця відпочинку для дітей шести років. Тобто є відповідні норми, які ми повинні забезпечити.

Юридичне забезпечення. Велика кількість законів, які так інакше ми повинні змінювати, тому що вони повинні відповідати вже базовому закону про освіту в Бюджетному кодексі і бюджеті і т.д. Наступне, третє — це фінансове забезпечення. Якщо, наприклад, ми не зробимо організаційних, юридичних, фінансових зрушень, буде доля така ж, яка і про вищу освіту, коли щось працює, щось не працює, в результаті ми на розтяжку ставимо — одна нога пішла, інша залишилась, і в результаті будемо мати великі проблеми.

Не популизм, а серьезные изменения системы. Эксперты о реформе образования

Що в основному зміниться з прийняттям цієї реформи?

— Давайте ми просто зрозуміємо, що дає ця реформа. Якщо ви побачите по голосуванням, рік тому ще перше читання на комітеті, я був проти. Перше читання вже під куполом ми проголосували «за», я вже був в.о. голови комітету. Далі ми взяли 1700 правок було подано, 1098 було враховано або частково враховано. Це означає, що ми розуміємо, що це вже закон не однієї людини, не групи людей. Це консенсусний закон. Що, в першу чергу, він дає? Вперше ми зафіксували в законі, що дитина, студент, вчитель і викладач — це суб’єкти освітнього процесу. Рівні права, партнерське відношення, тобто командно-адміністративне відношення, в якій я — начальник, ти — дурак, ти — начальник, я — дурак, ця система закінчується, рівноправне відношення. Це означає, що змінюється педагогічна парадигма, коли вчитель повинен в дитині бачити не горщик, в який він повинен налити знань чи інформації, чи факти дати, а він, в першу чергу, повинен допомогти дитині капіталізуватись, і тут головне, щоб ми з дефініціями не заплутались.

Кажуть: погано, коли дітей фарширують знаннями. Ні, я не погоджуюсь з цим. Погано, коли дітей фарширують інформацією і фактами, бо їх можна знайти в інтернеті. Головне: знання — це інтелектуальна інфраструктура дитинки, завдяки який він приймає ті чи інші рішення, тому фарширування знаннями… потрібно знати таблицю множення, потрібно розуміти, як побудована та чи інша система, як пов’язані ті чи інші речі, ми повинні розуміти, що таке константа, що таке інваріантна частина і т.д. Ми ж цінуємо людей, які мають енциклопедичні знання. Те, що стосується компетентності, це, дійсно, тренд, на який ми виходимо.

Концепція компетентністого підходу — це навчити дитину застосовувати знання?

— Ні, неправильно. В цьому вся проблема. Це дуже примітивний погляд на те, коли ми кажемо про компетентність. От дивіться, дуже часто плутають «компетентність» і «компетенція». Компетентність — це внутрішня здатність дитини, людини, на основі отриманих знань, сформованих вмінь і навичок, вирішувати різні задачі: професійні, життєві і так далі — в конкретному середовищі, з розумінням наслідків того, що ти робиш. Оце компетентність, тобто це внутрішня здатність. Тобто ми можемо однаково знати, навіть він може знати на п’ять, а я на чотири з половиною, але моя внутрішня здатність така, що я можу вирішувати задачі, які переді мною стоять, набагато краще і ефективніше, ніж людина, яка отримала п’ятірку. Що таке компетенція? Це зовнішня вимога до вас, для виконання ваших функціональних обов’язків. І дуже часто ми знаємо, розпочинаючи від міністрів і закінчуючи директорами шкіл, або заводів, що якщо компетентність у людини — отака низенька, а компетенція — отака велика, то ми розуміємо, що він не може приймати рішень, тому що немає компетентності.

То в компетентності підхід в чому полягає? Що вчитель повинен сформувати внутрішню здатність дитини до вирішення задач, але що в основі є? Знання. Сформовані вміння і навички. Оце є дуже важливим. Конкретне середовище також визначає ті внутрішні здатності людини. Тому коли ми переходимо до моделі партнерських відношень «вчитель і учень», в першу чергу задача вчителя розглянути в дитині його можливості нинішні, перспективи його розвитку, і далі допомагати йому формувати ту внутрішню здатність, яка йому допоможе сформувати власну траєкторію. І академічну, і професійну, і життєву. І тоді людина буде щаслива.

А тут виникає питання, а що робити з вчителями? Буде перепідготовка вчителів? Учитель зможе пройти незалежну зовнішню сертифікацію, і за це йому додадуть 20% до зарплати?

— Теоретично, виглядає дуже гарно. А тепер питання, наприклад, хто буде перенавчати цих вчителів?

Обіцяють — тренінгові центри якісь.

— Хто сформує їх? Це ж інфраструктура. По всій Україні повинні з’явитися такі тренінгові центри. Це буде на базі регіональних інститутів післядипломної освіти? Або ні? Далі: яка там буде дидактична модель? Які там будуть підручники? Які там будуть методичні засоби і так далі? Яка буде технологічна база? І так далі. Там дуже багато питань. Оце якраз зараз задача Міносвіти це все виписати в ресурсах і часі. Тобто зрозуміти, що потрібно зробити.

Хто проводитиме сертифікацію?

— Це вже не зона відповідальності ВР, закон дозволяє це створювати, а далі є профільне МОН, яке повинно затвердити через постанову Кабміну відповідний порядок створення таких центрів і порядок проходження цієї сертифікації, порядок отримання таких сертифікатів і далі порядок нарахування відповідних бонусів за сертифікацію. Тут ви торкнулись дуже важливого питання, а де беруться вчителі? Подивіться, який ми маємо сьогодні небезпечний тренд. Я ще розпочинав з 1978 року працювати, тому я можу все порівнювати в часі і скажу, що у нас зараз вчителю, ми маємо статистичні дані, що у нас у вчителів середній бал 140 і нижче, а, наприклад, в Херсонській області — 130 і нижче. Це означає, що фактично трієчники і двієчники приходять на вчительські спеціальності. Що це означає? Що після цього вони підуть працювати в школу. Трієчник для вчителя — це як доктор, це якщо ви натрапили на доктора, який вчився на трійки, ви будете мати проблеми, бо він не фахова людина, він не має відповідної компетентності.

Те ж саме стосується дітей. Ми коли віддаємо в школу, ми не просто в школу віддаємо, ми віддаємо під конкретного вчителя. Я, наприклад, коли свою дочку навчав, це був 1988 рік, ми віддавали в 30-ту школу, ми віддавали під конкретну вчительку початкових класів, бо нам казали: вона — все, ваша дитина просто стартує. Це є головним. Тому держава, влада, в тому числі, і я повинні розуміти дуже важливу річ. Там, в початковій ланці освіти закладається фундамент розвитку дитини. Вона там навчається читати, писати, рахувати, комунікувати. Якщо це не буде сформовано, все, далі вона буде мати проблеми, бо вже з четвертого, п’ятого класу дитина стає дорослою, заливаються гормони, управління дитиною становиться гірше. Це правда абсолютна, і далі починаються проблеми. Це святий час: з шести до дев’яти-десяти років, коли ми маємо можливість допомогти дитині сформувати свою власну базу, власне бачення і, головне, відповідальність. Тому головне — триматись в кордоні між анархією і тиранією. Задача вчителя — якраз знайти цей золотий баланс, коли вона, відчуваючи дитину, бачачи як рівного партнера, допоможе їй стати на ноги, це є дуже важливим, і розвинути якраз внутрішні здатності, які допоможуть мати відповідні компетентності.

Із 2018 року лишається викладання предметів на мовах нацменшин тільки в молодших класах, а з п’ятого класу вони вже навчаються державною мовою. Ця стаття викликала масу суперечок на міжнародному рівні.

— Цей конструктив взагалі після другого читання, коли ми прийняли на комітеті, була конструкція, що ця норма буде стосуватись не тільки початкової ланки освіти і взагалі. Але, оскільки ми побачили вже під час дискусії в залі, що в такому варіанті ми не наберемо необхідної кількості голосів, було відповідне засідання в перерві у пана Парубія, і там якраз шукали конструкцію. Після години і десяти хвилин такої дискусії я запропонував наступну модель: у варіанті комітету зауважень пана Рефата Чубарова ми для початкової ланки освіти залишаємо варіант комітету, а, розпочинаючи з гімназії, тобто з п’ятого класу ми беремо варіант із зауваженнями Оксани Білозір, тобто навчання українською мовою, а з зауваженнями Рефата Чубарова, що виключення робиться, що можна створювати в українських школах з п’ятого класу окремі класи для навчання мовою корінних народів, бо національні меншини не локалізовані повністю, наприклад, в Україні, вони мають інші країни, в яких їх мови є головними, наприклад, Угорщина, Румунія, Болгарія, Польща, Росія і т.д., а, скажімо, функціонування мови кримськотатарського народу тільки на території України, ми повинні відчувати ці речі.

Таким чином, ми що робимо? Материнська школа, початкова — дитина заходить, навіть якщо в неї є проблеми з державною українською мовою, вона розпочинає навчатись поряд з українською мовою, і на мові нацменшин або корінного народу, але вона розуміє, і батьки розуміють, що вже з п’ятого класу вона переходить на навчання українською мовою, там тільки залишається, наприклад, угорська мова, угорська історія, угорська література, а також ще два-три предмети можуть обирати мовами ЄС, тобто, наприклад, обирати математику або хімію і т.д. І це означає, що коли нам кажуть про сегрегацію, про дискримінацію, так якщо, наприклад, в п’ятому класі п’ять-шість предметів буде викладатись угорською мовою, а вісім-дев’ять українською, то, скажімо, говорити про те, що ми якимось чином щемимо права нацменшин — це не є правильним, але зараз ми маємо унікальну ситуацію, коли ми маємо взагалі мовні анклави, наприклад, Берегово. Там діти взагалі не можуть здати після закінчення школи ЗНО українською мовою. Це означає, що ми створюємо ізоляцію і це означає, що цим дітям ми не забезпечимо конституційне право мати доступ до української вищої освіти, до українських адміністративних посад, мати доступ до того, щоб бути нардепами Україні і т.д., бо людина, яка претендує на ці речі, повинна знати українську мову.

Як ми виходитимемо з важкої ситуації з Угорщиною і Румунією? Взагалі, чому вона виникла, чому такий дуже агресивний спротив ми маємо на сьогодні?

— Я думаю, ми всі пам’ятаємо Будапештський меморандум. Отам Україна почала, на мій погляд, втрачати суб’єктність. Законом про освіту ми повертаємо цю суб’єктність. Якщо дехто з наших псевдо друзів хоче розглядати Україну не як державу, а як територію. Якщо ми держава, у нас повинні бути спільні цінності, у нас повинна бути спільна мова. Це спільний знаменник для всієї України. Нація, яка не має спільної мови, не має свого майбутнього. Тому деякі сили, маргінальні сили, розглядаючи Україну як територію, хочуть, скажімо так, зробити деякі анклави, які у випадку проблем в Україні просто можуть бути забрані. Ми це відчули в Криму, ми це відчули в Луганську, в Донецьку. Що коли існують мовні анклави, де не формується українська культура, українські традиції, українська ментальність і так далі — ви бачите, що відбулося. Тому наш закон про освіту якраз чітко формує погляд на те, що Україна — держава, що Україна має державну мову, і ми повинні забезпечити кожній нашій дитині доступ до цієї мови.

Ми будемо знаходити компроміси через імплементацію. Є рішення цієї проблеми. Наприклад, в навчальних планах: угорська мова, угорська література, угорська історія будуть же угорською мовою викладатися. Далі: хочуть вони обрати ще там два-три предмети угорською мовою. Будь-ласка, це згідно закону можна зробити. А все інше — українською мовою. Таким чином, дитина буде в дуальному середовищі і чудово знати українську мову, бо вона буде там 60% навчатися українською мовою, а 40%, наприклад, угорською мовою. А в деяких, наприклад, школах, тих же угорських, буде навпаки. Але ми не можемо допустити того, щоб взагалі 100% дитина навчалася угорською мовою. Це означає, що на території України ми якраз забезпечуємо ізоляцію цієї дитини і таким чином ми не виконуємо Конституцію України, в якій ми повинні забезпечити знання дитиною української мови, бо ця мова допомагає здати ЗНО, ця мова допомагає вступити у вищий навчальний заклад, ця мова допомагає зайняти ті чи інші державні посади і так далі.