«Торік наснився дядько. Четверо сильних, рослих чоловіків внесли труну з ним. Він у формі петлюрівця. Піднявся і сів. Я хочу покласти — а він упирається, дихає — живий!»

Так згадувала Ганна Скрипка свого дядька — отамана Якова Кощового, одного з найяскравіших провідників антибільшовицького повстанського руху на Одещині та Поділлі, інформує УІНП.Одеса.

 Хто він — Яків Кощовий?

Народився 1890 року в селі Секретарці (нині — Миколаївська область, історично — Савранщина).

Походив із заможної, працьовитої родини. Батько — Андрій Кощовий — був старостою села, мав 14 гектарів землі.

Яків із дитинства вирізнявся сміливістю, кмітливістю та жагою до справедливості. Любив книжки, мав потяг до військової справи й української ідеї.

До 1914 року відслужив у російській армії, закінчив школу прапорщиків, воював у Першій світовій. Поранений, повернувся додому — але в мирному житті йому було тісно. У 1918 році знову взяв зброю — тепер уже за Україну.

 Отаман Савранських лісів

Кощовий об’єднав навколо себе сотні селян і колишніх фронтовиків. Його начальником штабу був Заболотний із сусіднього Тридубова. Разом вони створили потужний повстанський загін, який діяв у районі Саврані, Балти, Бірзули (нині Подільськ), Кодими, Чечельника.

Під псевдонімом «Орлик» він став легендою серед місцевого люду — грозою більшовицьких загонів, що палили села і відбирали хліб. Саме про нього згадував у своїх спогадах отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко:

“З усіх отаманів тільки Орлик не був надійним — занадто гарячий. Його тридцять шабель могли перегнати вітер у Херсонських степах…”

Німецькі колоністи допомагали отаманові кіньми та харчами — в подяку за те, що він захищав їх від грабунків червоноармійців.

 Вогонь повстання 1921 року

У квітні 1920 року загони Кощового й Заболотного визволили від більшовиків Ананьїв, Любашівку, Криве Озеро, Саврань, Балту та Бірзулу.

Весною 1921-го повстанці знову піднялися. Їхній загін налічував до 800 кіннотників і 150 піхотинців — добре організованих, з кулеметами й чіткою структурою.

 1 квітня 1921 року Кощовий увірвався в повітове місто Ольгопіль — звільнив понад сотню в’язнів і знищив більшовицького командира 12-ї дивізії тов. Геву.

Невдовзі гайдамаки спалили архіви Чечельницького волвиконкому, розгромили більшовицькі склади, розігнали каральні частини в Баланівці, Демівці, Жабокричці.

 За даними радянських звітів, отаман мав «сагітованих до виступу 6 000 селян» і готував велике повстання проти радянської влади на червень 1921 року.

 Останній бій Орлика

30 травня 1921 року загін Кощового потрапив у засідку під Христинівкою. За більшовицькими повідомленнями, отамана захопили в полон, але він утік із Балтської тюрми.

Його доля — легенда:

• одні джерела кажуть, що він загинув 7 червня 1921 р. під селом Сеньки (поблизу Голованівська),
• інші — що боровся ще до літа 1922 року.

За свідченнями родичів, хворий на тиф, він повернувся на рідну Савранщину, переховувався в селах, але коли зрозумів, що оточений, — застрелився, щоб не потрапити до рук ворога.

Похований у Первомайську, на польському цвинтарі.

 Післямова. Рід отамана

Родину Кощового радянська влада таврувала як “бандитське поріддя”. Його сестру Ірину Кощову переслідували, а племінників позбавляли права на навчання.

Фотографію отамана в музеї Первомайська зняли, його ім’я — стерли.

Та народ пам’ятав. І пам’ятає.

 Пам’ять і правда

Яків Кощовий — це уособлення тієї Одещини, яка не скорилася.

Він не мав армії, не мав тилу, але мав ідею — вільну Україну, за яку стояв до останнього подиху.

Його смерть — це не поразка. Це свідчення, що навіть у глибокому тилу більшовизму український дух жив, горів і не давав себе знищити.

Сьогодні ім’я отамана Кощового повертається в історію. Його портрет знову має бути в шкільних музеях, його ім’я — на картах визвольної боротьби.

 Джерело: Роман Коваль, «Отамани гайдамацького краю» (1998); документи ЦДАВО, ДАВО.