«Нове наше море – нове наше горе». Так народ говоре про море», – записав Олександр Довженко у своєму Щоденнику восени 1954 року, коли завітав на розгортання будівництва Каховського водосховища на Дніпрі.

Ця стаття кілька років тому була опублікована у центральній пресі. Але за той час, як ми спостерігаємо, стан «моря» лише погіршився. Басейновий парламент Нижнього Дніпра, що його мріяв створити нікопольский активіст В’ячеслав Сандул, до сих пір залишається мрією. Хоча з огляду на те, що 18 травня ц.р. Кабінетом міністрів ухвалено постанову «Про затвердження Порядку розроблення плану управління річковим басейном», про створення чого ми зобов’язалися згідно з Угодою про асоціацію з Євросоюзом, басейновий принцип управління водними ресурсами в Україні ось-ось має запрацювати.

Якщо ЄС, звісно, притисне отих «усіх запопадливих нині олігархів-¬бізнесменів», які привласнили прибережні смуги вздовж водосховищ та коять на них, що їм заманеться, – про що далі розкажемо у статті.

Отже, до вашої уваги – екологічна поема про Дніпро-Славутич.

Трагедія Великого Лугу

Вранці 4 жовтня 1954 року наш великий митець і кінорежисер Олександр Довженко побував у «новому Грушівському Куті», пізніше перейменованому на село Ленінське (зараз – перейменоване у Грушівку – ред.). Куди ще донедавна два окремі, мальовничі, Грушівку і Кут, подалі од Дніпровських плавнів переселили в одне, на високому пагорбі. Щоб села поступилися місцем дну майбутнього рукотворного моря.

«Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? – запитує у Щоденнику Довженко і відповідає, – Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – не витримав голова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!»

«Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно, – читаємо уже в кіноповісті Олександра Петровича «Поема про море». – Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий Запорожський Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років – все щезло».

А В’ячеслав Сандул, голова Нікопольського відділення Фонду порятунку Дніпра, сьогодні навіть вважає, що створення Каховського водосховища було злочином, скоєним передусім для знищення національної свідомості, пам’яті та української історії, традицій і звичаїв нашого народу, побуту і способу його життя. Затоплено не просто більше 150 тис. гектарів по лівому березі Конських, а по правому – Базавлуцьких та Кам’янських плавнів і ті місця, де колись буяли Січі запорожців, а до останньої миті і майже півтисячі сіл Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг – чарівний та благодатний світ, в якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос, та відтворювався неповторний генофонд української нації.

Гадаєте, міркуючи так, Сандул передає куті меду? Тоді пригадайте козацьку пісню «Ой, Січ – мати, ой, Січ – мати, а Великий Луг – батько». Стосовно цієї пісні Адріан Кащенко свого часу писав: «Козаки не випадково називали Великий Луг батьком, себто тим, хто давав їм життя. І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців. Бо чи втрималася б у ХV¬-ХVII і навіть у ХVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада – серед численних татарських орд? А разом з тим Великий Луг був і місцем праці та заробітків запорожців».

Великий Луг, що розпочинався відразу після Дніпровських порогів і сягав Лиману Великої води на сучасній Херсонщині та по обидва боки простирався на десятки верст в ширину, називали дивом природи. Ще за чотири століття до Різдва Христового з захопленням описував цю величезну, вкриту лісами та порізану і омиту протоками Дніпра низину, грецький історик Геродот. Тут щось на зразок, писав він, земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними – річки і річечки, озера, очерета, куга і осока, острови духмяного різнотрав’я.

І якщо на теперішніх лоцманських картах Каховського водосховища густо помічені лише затоплені лісові вирубки, це далеко не все, що пропало навіки. Пропали річки, озера та острови, котрі носили неповторно гарні, чудесні й загадково¬-химерні імена – Ревун, Лапинка, Підпільна, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина, Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора, Перебій, Бугай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай, Яма Кота. Канули в Лету і козацькі назви окремих кутків плавнів – Сірківка, Паліївщина, Васюрине, Степовик, Наливач, Велика Пуща…

Це як ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі, була – і її не стало.

Аби знали ви, скільки городини плодили Дніпровські плавні! Помідори і огірки, капусту звідси возили горами. Старожили досі розповідають, що ще в довоєнні та перші повоєнні роки овочі родили тут як з води.

А той же Адріан Кащенко в оповіданні «Великий Луг» писав: «Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18¬-ть – три сажні – завдовжки, що ледве шестеро козаків здужували підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях ховалися гладкі, товстолобі соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі і зубасті щуки виблискували проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки – так часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками. Раків же малі й дорослі драли мішками».

Або ось що розповідав Дмитру Яворницькому 116-літній дід Розсолода зі згодом затопленого села Чернишівки: «А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах – так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. Більше всього від диких бджіл. Дика бджола, було, скрізь сидить, за нею і проходу не було. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери граблі та горни валки. Так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече.

Лоханський поріг із заходу. З альбому Д. Яворницького «Дніпрові Пороги» 1928 року

А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокалки, виндихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по траві. Вовків така була сила, що їх кийками били, а з їх шкір чоботи носили та кожухи шили. Були ще й вепрі, дикі свині, такі гладкі та здорові по плавнях шниряли. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже тієї птиці було, так боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, чайок, тетервиків, куріп’ят – так хо¬хо¬хо! Як підніметься птиця з землі – сонце застеля, а як сяде на дерево, то й гілля не видно, а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє».

І вже учениця з села Покровського колись записала спогади свого дідуся:

«В степу ж поближче до плавнів старалися сіяти жито та пшеницю. Засуха вдарить, чуємо, що десь все вигорає, а у нас ідуть дощі. Або й немає дощів, у людей землю поб’є на карти, на тріщини такі, що в них пролазили долоні, а у нас – розгорнеш пшеницю, а біля корінців волого. Чого воно так виходило, ніхто й не думав. Родить, і слава Богу»…

Отож не дивно, що в плавнях Великого Лугу запорізькі козаки не лише переховувалися та будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони мали і для себе харчі і прибутки з продажу лишків. Вивозили їх до Цісарщини, зграями прибували сюди і не вибували звідси крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Причому, як писав А. Кащенко, «про запаси їжі для себе мусив дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ, курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати». І далі Кащенко свідчить, що «запорозьке товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини». А в останні дні існування своєї Січі – у 1775 році – «із сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг»: «Прощай, батьку, Великий Луже, – сказали козаки. – Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця».

На це сподівалися запорожці, та не поїхньому вийшло.

Нищення Лугу почалося ще з кінця 1932 року, коли Дніпро перегородили Дніпрогесом. Саме невдовзі після цього місцями там і тут, у плавнях та на мілководді, вперше і почав «цвісти» Славутич.

Чому, з якої речі? А з тієї, що Дніпровські пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний природний механізм очищення і збагачення киснем дніпрової води. У протоки, озера і річки плавнів фактично надходила чиста, як божа роса, джерельна вода. Вона була чистішою і безпечнішою, набагато озоннішою, ніж та очищена питна, яку зараз у нас продають на розлив. Це ніяке не перебільшення задля красного слівця чи враження – це факт, доведений екологами міста Нікополя. Правда, їм відмовили в реєстрації сенсаційних результатів досліджень. На тій підставі, що в Україні наразі не існує державних стандартів питної води. В Україні у дії зараз так званий пороговий принцип нормування її якості. Він передбачає «використання систем гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у воді».

Отож як пороги сховалися під товщею води, у плавнях низу відразу почався змінюватися мікроклімат. Стали біднішати їх фауна і флора. Будівництво ж Каховського водосховища взагалі не порахувалося з плавнями. Тільки недавно В’ячеслав Сандул дізнався: відомий український гідробіолог-академік, уродженець хутора Бобрівка Таращанського повіту Київської губернії, спочатку директор Інституту ботаніки, а потім – гідробіології АН України Олександр Топачевський з усіх сил намагався «відвернути загрозу перетворення Дніпра на каскад «морів».

Під тиском Олександра Вікторовича вносилися зовсім інші варіанти-проекти створення Каховського водосховища. Вони передбачали повне або часткове збереження плавнів. За одним, скажімо, пропонувалася озерно-протічна система водойми з постійним коливанням у ній рівня води.

Тобто зі збереженням озер, протоків та річечок, котрі тут впадали у Дніпро. І лісових масивів також. Але для цього потрібно було будувати мережу насосно-перекачуючих станцій, на експлуатацію яких знадобилося б майже стільки електроенергії, скільки її і мала виробляти майбутня Каховаська ГЕС. Ясно, що для тодішніх підкорювачів природи це була загроза здорового глузду: чи ж варта така потворна шкірка вичинки? І всі кінці сховали таки у воду…

В’ячеслав Сандул, уповноважений нікопольськими міськими депутатами, дошукувався, які ж інші варіанти Каховського моря все-таки існували? Звернувся з цим у київські кабінети влади. І отримав відповідь, яка його ошелешила:

«Дніпровський каскад з 6 штучних водосховищ, – повідомили В’ячеслава Андрійовича, – побудований з 1927 по 1978 рр. за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об’єкт особливо важливого воєнно-стратегічного (?) значення, тому вся інформація по ньому глибоко засекречена і до цих пір не передана Україні відповідними спеціалізованими та військовими відомствами Росії».

Отож вволити, виходить, ваш інтерес не маємо можливості – ми б і самі хотіли це знати.

Тоді Сандул та його однодумці самотужки відшукали в архівах карту-проект, датовану ще 1931 роком. Її уже тоді було підготовлено як схему до одного з проектів Каховського водосховища. Підписано так: «Державний інститут з проектування гідротехнічних споруд НКС СРСР». І можна тепер бачити, що за цим проектом мислили великими валами¬дамбами відгородити від затоплення 50 тисяч гектар Конських плавнів, 36 тисяч – Базавлуцьких і 20 тисяч гектарів – Кам’янських.

– Але вибрали і втілили найгірший варіант, – підводить риску В’ячеслав Андрійович. – Такий, який усі колишні плавні перетворив на стояче й смердюче болото. Пам’ятаєте, Олесь Гончар писав, що пілоти літаків, пролітаючи над Каховським морем, затикають носи? А як нам, що живемо на його берегах?

Правда про море

В активі нікопольської територіальної громади, яка била і досі б’є на сполох, деякі здобутки все¬таки є. Недавно за рішенням Вченої ради Державної наукової установи Відділення морської геології та осадкового рудоутворення НАН України і за підтримки Проекту відновлення екосистеми Чорного моря підготовлено і видано збірник наукових розвідок та дискусій «Еколого¬геологічні проблеми Каховського водосховища».

Читати його, признаємося, не вельми приємно. Якщо шістдесят років тому середня глибина рукотворного моря сягала восьми з половиною метрів, максимальна і 24¬-рьох, а мілководдя займало максимум 5 відсотків від його загальної площі, то нині мілина поширилася майже на 80 відсотків водосховища, а шар мулу на його дні накопичився ледве не чотириметровою товщею. А що в ньому з нечистот, токсичних речовин набралося за ці літа, сам Бог не знає. Тільки важких металів тут в десятки разів більше, ніж у річці Інгулець в межах гірничо¬-металургійного Кривого Рогу. Вміст же фенолів вдвічі перевищує посильні для «переробки» і знешкодження природою.

Ви зрозуміли? Катастрофічно, в останні роки по міліграму на літр води, зростає споживанням морем кисню. А це значить, що воно потребує все більше і більше енергії для знищення органіки, але уже не справляється з нею і не самовідновлюється.

Тим паче, що якщо раніше повний водообмін у морі відбувався за півтора¬-три роки, то зараз ні про який обмін і мови не йде. Фактично, у Каховському морі сьогодні ні купатися не можна, ні ловити рибу, ні тим паче подавати з нього питну воду.

«Каховське море» не смердить лише взимку

– От ми й воліємо нарешті почути, дізнатися, достеменно з’ясувати, скільки Каховське море ще може проіснувати? Який граничний термін його функціонування можливий – хто розкриє нам цей секрет? – запитує В’ячеслав Сандул. – Це дуже важливо, якщо й не суть всієї проблеми. Адже на безкінечність море не розраховувалося. Йому відводився певний вік. Проектанти відразу передбачали вичерпання потенціалу водосховища.

І це правда, якщо її знати всю. Наче задля благополуччя радянського народу перетворювачами природи Каховська водойма створювалася зовсім не задля розв’язання енергетичної проблеми, як це мерщій замилювали людям очі. Потужність Каховської ГЕС настільки мала, що нині її струму ледве вистачає на постійне відкачування води у водосховище, аби не затоплялися поклади руди у марганцевому басейні регіону. Обійшлася ж вона разом з морем в суму, якої тоді вистачило б на спорудження не менше 250 теплових електростанцій, а сьогодні б – на спорудження 80 (!) сучасних атомних станцій – уявляєте? Це уже спонукає каховську епопею сприймати за безпрецедентний абсурд, але це факт, який відповідає дійсності.

Навіть за умови, що робоча сила була фактично дармова. Греблю та море будували ті, кого холодним літом 1954¬-го звільняли з Гулагів. Жертви знущання радянським керівництвом, як відомо, виправдовувалися. Натомість мукам народу проголошувалася інша мета – нагромадження води як для потреб населення індустріальних центрів та зрошення посушливих районів півдня України і Криму, так і для промислового комплексу Придніпров’я, який мав розбудовуватися до нечуваних раніше меж.

Себто дніпровська вода сприймалася тільки як природні ресурси, що мають працювати на потреби могутньої держави, зовсім не як джерело існування природи, її флори та фауни і людей. Ясно, що тоді й не заїкалися про замкнені цикли або повне знезараження і очищення стоків. Тоді мислили трохи інакше: велетенська водойма і мала служити… очисником. Шляхом розчинення та розбавлення в ній стоків та відходів.

Які відкладатимуться ніби у невичерпних донних мулах, фільтруватимуться через тутешні ґрунти, піски та породи, за рахунок розмірів акваторії, наче масово й випаровуватимуться. Майже за принципом «мала купа, давай ще» цей резервуар задумали для довготривалого накопичення та складування в ньому усіляких нечистот. Сподіваючись, що скидатимуть у бездонну бочку.

З тих пір багато що змінилося на берегах Славутича¬-Дніпра і в усьому його басейні, але всупереч відомій істині мало води у ньому стекло. Зокрема, на відрізку Каховського моря. Рукотворне, штучне, але море є море: воно не тече, вода у ньому переважно стоїть. Колись десятки, згодом сотні, зараз і тисячі тонн усіляких і хімічних та токсичних відходів щодня потрапляють або змиваються у море, а воно, приймаючи їх, стоїть. За недавніми авторитетними висновками міжнародних експертів, «рідинні відходи українських підприємств або зовсім не очищеними скидаються у Дніпро, або очищеними умовно – за стандартами, прийнятими у світі, в Україні не очищається жоден кубометр шахтних, промислових та каналізаційних стоків». Це з одного боку.

А з іншого, за підрахунками тих же іноземних експертів, підприємства Запоріжжя, Енергодару, Марганця та Нікополя уже кілька разів встигли пропустили через свої потужності Каховське море. То чи треба тепер пояснювати, що сьогодні воно собою являє? Велику й перевантажену калюжу бруду по самісінькі вуха і з головою! Якщо колись нашу найповноводнішу річку пращури називали Борисфеном, що означало «сховище життєвих сил», то нині це дійсно сховище¬кладовище смертельних небезпек для населення, котре ще й на грані можливостей утримувати їх в собі. Як засвідчили ті ж зарубіжні екологи, «Каховське водосховище сьогодні є одним з найбільших джерел захворюваності та смертності населення в його басейні».

– Місія Міжнародного фонду Дніпра, – уточнює В’ячеслав Сандул, – висунула масу ідей та пропозицій, як нам рятувати Славутич. Всі її ідеї та поради фактично запозичені з досвіду екологічного оздоровлення річок і озер Америки та Європи, передусім Сполучених Штатів, Канади, Німеччини та Франції, де ще недавно водні артерії також були забруднені по вінця, а сьогодні в них розводять форель. Та чи зарадить тільки цей досвід нам? – ось питання, на яке перш за все треба знайти відповідь.

Аби його шукати, нами і створюється, продовжує В’ячеслав Андрійович, Басейновий парламент Нижнього Дніпра. Ідея тут така – Дніпро має негайно одержати одного і обов’язково сумлінного господаря. Кордони регіонів не повинні поширюватися на нього, відгороджуючи один регіон від іншого. Щоб не кожна область і не кожне підприємство, не кожне місто та кожне село і відомство порізно хазяйнували і правили бал на ньому та в його величезному басейні, як Бог на душу покладе чи провокують власні запити і потреби.

А щоб один-єдиний був розпорядник і законодавець стосовно Дніпра та його численних приток, який би діяв винятково в інтересах порятунку найбільшої річки країни. На жаль, створення басейнового парламенту, до якого би обирали своїх посланців територіальні громади «приморських» міст, сіл та селищ, владою гальмується – точніше, ігнорується. Наче в угоду усім запопадливим нині олігархам¬бізнесменам, які й поготів заходилися привласнювати прибережні смуги вздовж водосховища та коїти на них, що їм заманеться. Таке враження, що наближають кінець світу…

– Ми, звичайно, реалісти і розуміємо, що швидко, за помахом чарівної палички море, даруйте, не зникне з наших очей, – каже Сандул. – До нього ж бо зараз прив’язане водоспоживання величезного промислово-¬індустріального Придніпровського краю. Проте логіка підказує: у річці не повинна стояти й застоюватися вода. Річка повинна текти.

Це, зрештою, одвічний механізм збереження та закон невмирущого існування матінки–природи. Його ви знайдете навіть у Біблії. Біблія стверджує: «Всі ріки течуть в море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки течуть, вони повертаються, щоб знову текти».

Звичайно, що штучні моря і перегороджені, зупинені ріки випадають з цього механізму, створеного, може, що й дійсно не нашим, а вищим розумом. Нашого вистачило на страшну дурню. Бо тепер знайте те, що з кінця 70-х років минулого століття стало очевидністю, а ми якось досі її не осмислюємо: з завершенням спорудження на Дніпрі каскаду з шести водосховищ¬морів він в межах України перестав існувати.

Дніпра¬-Славутича, яким ми всі пишаємося, як річки, у нас насправді немає. Називати його річкою можна лише умовно. У нас це – суцільний ланцюг озер¬-відстійників, зв’язаних між собою короткими руслами¬-протоками. Навіть той помиляється, хто називає Дніпро великою стічною канавою. Ні, ми маємо каскад збірників нечистот, витягнутий по колишньому руслу в минулому могутнього Дніпра.

І це річка, водні ресурси басейну якої складають близько 80% водних ресурсів України! Річка, котра зі своїми притоками забезпечує водою мало не 25 мільйонів чоловік – 180 великих та малих міст і промислово-¬виробничих центрів, 10 тисяч підприємств та п’ять з лишком тисячі сільських і понад тисячу комунальних господарств. Річка, в басейні котрої сповна чи частково 20 областей України. І де сконцентровано 59% вітчизняного виробництва продукції та товарів.

– Тим паче нам не доводиться відвертатися від світового досвіду, – і зі свого боку наполягають вчені¬біологи Дніпропетровського національного університету. – Скрізь екологічне оздоровлення занапащених річок починали з того, що розгороджували їхні русла. На планеті уже демонтовано десятки і сотні дамб та гребель, котрі зупиняли та уповільнювали течії.

А якщо поступово, поетапно спустити Каховське водосховище, то уже через 2¬3 роки, не сумнівається кандидат біологічних наук Володимир Манюк, почне відроджуватися Великий Луг, ще через 5¬7 – приходити до тями малі і великі річки-¬притоки колишнього Дикого поля.

Однак замало спустити лише Каховське. Чи не першим, заявляє все той же Манюк, варто спускати Київське – воно найнебезпечніше. Не тільки тому, що після Чорнобильської аварії надміру переповнене радіоактивними елементами. Воно підняте на 106 метрів над рівнем Чорного моря. З урахуванням інших штучних морів, створених нижче, це як Домокловів меч, що навис над Україною страшенною загрозою.

Так що найліпше всьому Дніпру повернути його природний режим. Себто весь Дніпро звільнити від пут гребель гідроелектростанцій. У вчених на цей випадок й поготів оптимістичний прогноз: вистачить 15¬-20 років, щоб відродилася родочість затоплених земель та прибережна флора і фауна, а 50-ти – щоб повернувся до колишнього стану весь басейн Славутича.

…Колись перед затопленням у селі Покровському висадили в повітря кам’яну запорожську церкву. Церква була поставлена на ознаменування Пресвятої Богородиці Покрови. Звідси й назва села. «У Покровському я пошкодував, – записував у своєму Щоденнику Олександр Довженко, – що бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин. І, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське! Віри в неіснуючого бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси». І правди – хочеться додати. Бо красу і правду Олександр Петрович ототожнював.

А всієї правди про Каховське море по сьогодні наші люди не знають. Не тільки про Каховське – про всі дніпровські, котрі в купі свого часу поглинули 8 тисяч квадратних кілометрів чорноземів, сіножатей та лісів. Територіально це сучасна Чернівецька область. Було затоплено більше 10 тисяч кладовищ і більше двох з половиною тисяч християнських церков та храмів, тисячі пам’ятників історії і культури, музеїв, шкіл та лікарень. Назавжди зникло майже три тисячі населених пунктів і міст, а з поколіннями насиджених гнізд виселено понад 3 мільйони чоловік.

Так задля чого все це було зроблено? За ради чого на спорудження всього каскаду на Дніпрі за нинішніми цінами витратили 2 трильйони американських доларів?!

Правда полягає в тому, що за надсекретним планом під прикриттям примарних і реальних народногосподарських цілей сталінським режимом відразу закладалася можливість свідомого, одночасного і миттєвого руйнування гребель-дамб та морів. За екстремальних обставин, звичайно. Точніше – в умовах воєнної сутички з ворогом-загарбником. Щоб якщо знадобиться, враз була змога «розгорнути» могутню й неприступну водну перепону з півночі на південь СРСР. Дніпровська задумувалася першою. Друга створювалася на Волзі. Але Волзька – це не наш зараз клопіт. Та й Дніпровська вважалася головнішою.

Тільки сміє поткнунутися противник – висаджуються у повітря греблі, і за годину височезний та бурхливий водяний потік все і всіх змітає на своєму шляху. Оперативно здолати його на ті часи дійсно навряд чи вдалося б комусь. А після спуску водосховищ Дніпро ще довго залишався б замуленою смугою, теж неприступною для танків, іншої бойової техніки та сухопутних військ. З точки зору воєнної стратегії це був, як стверджували згодом іноземні спеціалісти, неймовірно жахливий для цивільного населення та військових, але в суті своїй геніальний план.

Сталін дуже шкодував, що не вдалося його втілити до Другої світової війни. Проте в кінцевому рахунку виник таки Дніпровський каскад, що за масштабами є одним з найбільших у світі. Драматизм же полягає тепер і в тому, що за нинішнього технічного стану суспільства розгородження дніпровського каскаду уже не завадить просуванню ворога вглиб держави. Але…

Не приведи, Господи, стукаю й по дереву, але уявімо тепер на мить, що гребля Київського моря несподівано буде зруйнована. Землетрусом, вибухівкою, попаданням у неї літака або великого метеориту, нарешті і в результаті диверсії або теракту – від чого завгодно, зрештою. Греблі й самі по собі старіють та втомлюються, як і підперті ними моря. Вони дійсно не вічні. Що ж може статися? Цитую доповідну, підготовлену відразу після Чорнобильської катастрофи для цілком таємного ознайомлення колишніми високими радянськими «посадовими особами і спеціалістами, без права поширення у засобах масової інформації».

Отже, читаємо (мовою оригіналу):

«В случае экстремального варианта катастрофы Киевской ГЭС будут уничтожены все мосты и коммуникации через Днепр, все 24 газо-нефте-аммиако-бензопроводы, снесено более ста тысяч плавсредств, затоплены или уничтожены одна тысяча населенных пунктов, включая жилые и промышленные районы таких крупных городов, как Киев, Черкассы, Кременчуг, Светловодск, Днепродзержинск, Днепропетровск, Запорожье, Энергодар с Запорожской АЭС, Марганец, Никополь, Херсон, Новая Каховка и Каховка, Цюрупинск, Очаков, часть Николаева и часть Одессы – с потенциальными жертвами в 7-10 млн. человек.

Будут уничтожены канализационные системы указанных городов и многих других населенных пунктов, в Днепр выльются тысячи тонн хлора, аммиака, серной и соляной кислот, минудобрений и химсоединений, сотни тонн тяжелых металлов и их солей, радиоактивных веществ, свалок и отстойников, кладбищ и других захоронений. Если же водные ударные массы вместе с тысячами плавсредств и десятками тысяч тонн катастрофической арматуры, а в зимнее время – льда обрушатся на Запорожскую АЭС, погибнут все реакторы, с выбросом огромного количества высокорадиоактивных компонентов в атмосферу, и водные массы Черного моря. В экономическом и экологическом отношениях Украина перестанет существовать как республика.

Следует также учесть, что Днепровский каскад является самым крупным в Европе и на планете открытым каскадом многоводных искуственных водохранилищ, выходящим в Мировой океан. В результате мощного водного удара взрывной гидроволной загрязненные водные массы Черного моря через Средиземное, из Суэцкого канала и Гибралтара, попадут и в Мировой океан…».

– Так що рано чи пізно, а Дніпровські моря на зразок Каховського доведеться, образно кажучи, закривати, – не стільки наполягає чи прогнозує, скільки мріє В’ячеслав Сандул і продовжує: – Як на мою думку, то з Каховського треба починати. Воно останнє за течією, підходяще для пробного експериментального осушення, а давно стало дуже й дуже грізним. Але краще не рано чи пізно його спустити – краще вчасно.

Ще В’ячеслав Андрійович закликає усіх нас перечитати сьогодні Довженківську «Поему про море». Бо ні про яке море насправді це поема. І ніяка не поема зовсім. Це драма поета¬патріота про спотворену та знищену українську історію і розтоптаний фатальним будівництвом світлого комуністичного майбутнього український народ. Який досі, все ще не підозрюючи сповна усіх загроз, залишається полоненим заручником натвореного на його землі великого горя.

У своєму Щоденнику Олександр Довженко писав: «Багаті були плавні, поетичні і несказанно прекрасні. І от вони щезли. І жодна художня наволоч не змалювала їх на пам’ять нащадкам, боючись, мабуть, звинувачень у націоналізмі.

Каховське море нічого уже не скаже нашим нащадкам про свою передісторію, ніби й зовсім її не було, ніби народилось¬виникло воно в бозна¬яку еру. Чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі й села, де люди народжувались, кохали і вмирали – нічого не залишилося в пам’яті. Комусь так треба».

А вже в кіноповісті Олександра Петровича голова колгоспу зі зникаючої Грушівки Сава Зарудний скликає усіх земляків своїх, вихідців з села. Усім їм були розіслані листи від імені дідів, батьків, братів і сестер прибути мов на похорон. Зарудний приготував для них промову:

«Буде море, і наше село назавжди піде під воду. Ось тут, де матері наші ще дівчатами складали колись пісні, буде дно морське. Художники, звичайно, могли б для музеїв написати хоч би сто картин. Щоб побачили колись люди на картинах морське наше дно, так нема художників, нема. І я подумав: якщо вже не вистачило в них сумління чи розуму чи що інше скувало їх убогі душі – давай викличу живих».

То це чи і не нас, скликає Сава Зарудний?

Микола Ясень,  Лица