50-річного Назара Кагальняка з Абрикосівки, що на Херсонщині, росіяни викрали та катували. 20 квітня після тортур чоловік помер. У нього залишилося 4 дітей, яких він сам виховував з 2018-го року. Перед смертю чоловік попросив найстаршу — 25-річну доньку Діану, піклуватись про молодших. Тепер вона для них і як мама, і як тато водночас.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Суспільне». Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

У Назара було слабке серце, росіяни катували його електрошокером

Назар Кагальняк виріс у маленькому селі Абрикосівка на Херсонщині. Займався поліруванням пам’ятників. Дружину Ганну зустрів у 23, їй тоді було 17. Весілля зіграли через два роки у спільний день народження — 9 січня. У подружжя народились четверо дітей. Старшій Діані зараз 25-ть, її сестрам — Валерії та Уляні, 22 і 13 відповідно, а наймолодшому Іллі — 9 років.

Назар Кагальняк та його діти: Діана, Ілля. А також — Валерія, Уляна й Ілля

У 2014-му Назар пішов захищати Україну. Воював понад рік, а коли повернувся, здоров’я погіршилося — довелося робити операцію на серці, під час якої чоловіку замінили судини. У 2018-му Назар розлучився з дружиною. Вона виїхала за кордон. Діти залишились із батьком в Абрикосівці.

До оселі Кагальняків російські солдати прийшли 6 квітня. Назар не приховував, що воював в АТО. Чоловіка били, катували електрошокером. Того ж дня він повернувся додому. Самопочуття ставало гіршим, через деякий час з’явилися ознаки інсульту. Помер він 20 квітня, на день народження сина.

Після трагедії Діана з молодшими Уляною й Іллею виїхали з окупованого села до Польщі. Донька Валерія з чоловіком і двома дітьми залишились — живуть у сусідньому з татовим будинку.

«Тато любив пекти для нас кекси і шарлотки»

Діти Назара кажуть: їхній батько був справедливим, але водночас добрим і м’яким. «Він ніколи не сварив за низькі шкільні оцінки, або якщо я щось не так зробила, — говорить Діана. — Тато б ніколи не дозволив собі підняти на нас руку».

«Він називав нас сонечками. Для тата ми весь час були маленькими», — додає Валерія.

Одним із найважчих періодів у житті Кагальняків став 2014 рік. Назар вирушив на війну 1 вересня — у день народження доньки Валерії. Діти Кагальняка кажуть, більше року провели «на нервах», чекаючи тата з війни. Коли батько повернувся, плакали від радощів. «Тато тоді сказав: «Ну чого ви плачете? Я ж живий», — пригадують доньки Назара.

 

 

Діана і Валерія — доньки Назара Кагальняка

Новим випробуванням для дітей Кагальняка стало розлучення батьків, які разом прожили 24 роки.

Після повернення Назара з війни дружина Ганна вирішила їздити на заробітки. Чоловік не хотів відпускати жінку, але та наполягала: треба були гроші на ремонт.

Коли Ганна була в Польщі, у Назара стався інфаркт. Та він дочекався дружину, разом поїхали в Херсон купувати сантехніку. Звідти «швидка» забрала чоловіка до лікарні.

Тим часом Ганна розповіла старшим донькам, що закордоном покохала іншого, й вирішила піти від Назара. Це ж саме повідомила й чоловікові, коли його виписали з лікарні.

«Попри все, тато не налаштовував нас проти матері. Він дав їй грошей на дорогу, відвіз на автостанцію. А потім спонукав нас спілкуватися з мамою. Втім ми ображались на неї, і деякий час взагалі не говорили. Зараз підтримуємо зв’язок», — каже Діана.

Старші сестри пригадують: після розлучення з мамою молодша Улянка постійно підходила, цілувала і жаліла тата. Загалом відтоді діти ще дужче прикипіли до нього.

Маленького Іллю тато протягом декількох років щотижня возив до Херсона — хлопчик народився з вадою слуху і відвідував спеціалізований заклад. Діти кажуть, тато встигав усе: і працювати, і поратися по господарству, і куховарити, і відпочивати з ними. З часом через кволе серце Назар був змушений покинути роботу.

Переважно залишався вдома і робив щось по господарству. Старші доньки старались завжди бути поряд.

«Ми з Валерією по черзі готували їсти, Уляна допомагала прибирати, — пригадує Діана. — А тато дуже любив випікати кекси й шарлотки».

Назар Кагальняк під час сімейного відпочинку

Кожне свято родина Кагальняків зустрічала разом. У Назара було своє почесне місце — у голові столу. «Тато в такі дні не міг натішитися: усі вдома! Родина для нього була найціннішим у житті», — кажуть діти.

Тепер батько живе у спогадах

Діти Назара Кагальняка важко переживають втрату. Останнім часом батько не працював, тож здебільшого сім’я жила на гроші, які заробляла донька Діана. Після смерті тата вона оформила на себе державну допомогу на молодших сестру й брата. Грошей родині бракує.

«Ілля з Улянкою підуть у Польщі до школи, і я планую влаштуватися на роботу», — каже Діана.

До того ж, молодшим дітям Назара потрібна психологічна допомога. Діана говорить: Ілля став нервовим, іноді починає ламати все довкола. «Ми з Улянкою обіймаємо братика, жестами намагаємось заспокоїти. Сама ж Улянка часто плаче ночами, згадує батька, хоче додому», — каже Діана.

Донька Валерія зізнається: хоч минуло вже чотири місяці з часу смерті тата, але вона досі не може повірити, що його немає. «Все одно думаю, що зараз прийду до нього, а він сидить на кухні за столом. Скаже мені: сідай, доню, поговоримо…», — говорить Валерія.

Діти Назара бережуть спогади про тата, обмінюються ними — це, говорять, бодай трохи допомагає переживати втрату. «Ось днями Діана скинула мені відео, як тато сидить на кухні й грається з Назарчиком. Це мій син, я назвала його на честь батька», — каже Валерія.

 

Назар Кагальняк із внуком Назарчиком

13-річна Улянка каже, що їй особливо запам’яталася подорож з татом на море — коли вони їздили з наметами. А Діана часто пригадує затишний відпочинок на річці, тоді вони з татом були в гостях у тітки на Херсонщині. Таку ж мандрівку Назар з дітьми планували й цього літа…

Інна Кубай