Який рік поспіль у суспільстві точаться розмови про достойне вшанування тих, хто віддав життя за майбутнє України. Зокрема, щодо перепоховання у рідній українській землі останків тих її синів і доньок, що покояться на чужині. Але крига досі не скресла. Тож чи будуть останки Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, котрі загинули від рук радянських спецслужб, перенесені на їхню історичну Батьківщину? Що заважає це зробити? Чи буде в Києві збудовано Український національний пантеон Героїв і Алею почесних поховань представників української військово-політичної еміграції? Що робиться для гідного вшанування сьогоднішніх захисників України, які склали свої молоді голови, захищаючи Україну від путінської орди?

Відповіді на ці та інші подібні запитання знає Павло Подобєд — керівник відділу обліку та збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті. З ним поспілкувався кореспондент АрміяInform Сергій Зятьєв

— За межами України знаходиться майже 250 тисяч поховань українців, які тією чи іншою мірою проявили себе у національно-визвольному русі за Україну, — говорить пан Павло.

— Цифра, названа Вами, вражає! А що це за люди? Яким шляхом обраховувалася ця кількість?

— За оцінками фахівців Українського інституту національної пам’яті за межами України існує понад 250 тисяч поховань представників української організованої військово-політичної еміграції. Ці могили розкидані на території різних держав, на всіх континентах.

— В яких країнах світу найбільше українців знайшли свій вічний спочинок? У якому стані перебувають ці могили?

— Наприкінці 1940-х — початку 1950 років українці, які перебували в таборах DP, перебралися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, Бельгії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та інших держав. На захід, рятуючись від наступу Червоної армії (а відтак і від арештів та страт СМЕРШівців) їхали і представники 1-ї хвилі, які у міжвоєнний період мешкали в Польщі, Чехословаччині, Румунії.

— Їхнім станом хтось опікується і якщо так, то чи має до цього бодай якийсь стосунок Українська держава?

— У кожної держави своє законодавство про поховання та похоронну справу. Однак традиційними країнами розселення української військово-політичної еміграції були саме ті країни, у яких, переважно, існує законодавчо закріплена процедура оплати оренди місця поховання. Середня ціна оренди для європейських країн становить близько 50 € на рік за одиночне поховання, і може змінюватись залежно від конкретної країни, міста, площі і статусу цвинтаря. За несплату оренди — поховання або ліквідовується (шляхом ексгумації і кремації решток), або здійснюється нове поховання у наявну могилу. Надгробний пам’ятник у таких випадках переважно зносять та утилізують.

Традиційно могилами політичних емігрантів опікувались або українські громадські організації, або приватні особи — друзі покійних. Дуже часто за могилою старшини Армії УНР наглядав старшина УГА, за могилою вояка УПА — його вихованець з «Пласту» або «Спілки Української Молоді» тощо. Бути доглядачем могили видатного українця — це було не просто важливе доручення, а справжня місія політемігрантів. Однак із плином часу помирали й самі доглядачі могил, а численні еміграційні організації зникали. З кожним роком могил ставало більше, а охочих оплачувати могили — дедалі менше. Дуже часто діти або онуки політемігрантів вже не вважали за потрібне платити за оренду могили видатного військового, політика, поета, художника чи знаного науковця. Те, що було вкрай важливо для діда — необов’язково мало хоч якусь вагу для онуків. Натомість новітня трудова еміграція залишалась переважно байдужою до збереження діаспорних поховань, адже приїхала до нової країни поселення не в пошуках політичного притулку, а в пошуках кращого життя.

У наш час оплатою оренди таких могил займаються або громадські організації українців діаспори, або Міністерство закордонних справ України, або українські організації в Україні (наприклад, благодійний фонд «Героїка»). Однак цих ресурсів замало. Скажімо МЗС за рік може оплатити оренду десятка могил, а потрібно рятувати до сотні могил щороку. Взірцевим у цьому відношенні є посольство України в Чехії та робота нашого посла пана Євгена Перебийноса — їм вдалось відреставрувати практично всі братські могили вояків Галицької армії у Чехії. Однак ще залишається чимало одиночних могил в Чехії, зокрема й вояків Армії УНР, які потребують оплати та ремонту.

— Інститут, який Ви представляєте, має базу українських закордонних поховань?

— Український інститут національної пам’яті створив сайт «Віртуальний некрополь української еміграції». Фактично сайт є інструментом взаємодії Українського інституту національної пам’яті, Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв України за кордоном та організацій закордонних українців з виявлення, обліку та збереження поховань української еміграції. Над ресурсом постійно працює співробітник УІНП Володимир Булгаков. За допомогою сайту можна швидко знайти, наприклад, поховання всіх відомих українських емігрантів з Харківщини або з Херсонщини. Можна відсортувати поховання за принципом «ті, що потребують негайної оплати», або шукати поховання представників духовенства, військових тощо. Досить зручний інструмент для роботи.

— Інколи можна почути, що спорудження Українського національного пантеону героїв не на часі, оскільки це надто коштовна справа…

— Справа «не на часі» вже не перше десятиліття. У нас всі питання, що пов’язані з формуванням та зміцненням нашої національної ідентичності, були «не на часі». Наслідки такої державної політики розгрібаємо дотепер. Щоправда, не всі громадяни зрозуміли зв’язок між стійкою національною ідентичністю та національною безпекою.

Там, де існують стійкі ідентичності, туди не лізе Москва, адже немає перспектив для анексії чи окупації території, і навпаки — там де існує вакуум ідентичності — його відразу прагне заповнити Москва і перетворити ці території на хворий зуб, на який можна тиснути і вимагати лояльності, відданості, контролювати і наказувати. Приклад: Молдова, Грузія, Україна за останніх 30 років.