Трохи більше ніж три тижні тому його рота разом із кількома іншими підрозділами бригади першою увійшла у Високопілля. Сьогодні лінія фронту просунулась ще на 2-3 кілометри і нульові позиції, на яких довелось закріпитись − це крайні південні околиці селища.

Рота старшого лейтенанта Анатолія на псевдо «Торба» тримає одну з найнебезпечніших ділянок. Бійці розмістились у кількох напівуцілілих будинках (точніше, підвалах. – ред.), проте основний час їм доводиться перебувати на позиціях і «секретах», адже ворог не полишає намірів повернути собі Високопілля, повідомляє Арміяinform

− Уже понад тиждень, як стало дещо простіше, − розповідає комроти. – росіяни перестали лізти різними групами і перейшли до позиційної оброни. Але збільшилась інтенсивність обстрілів. Чуєте, ось кожні 5-7 секунд щось прилітає по селищу, і в повітрі постійно висять їхні безпілотники. Вони там усе бачать, тому тут пересуватись нам доводиться якнайшвидше від одного до іншого укриття, і бажано під деревами, поки на них ще є листя.

Промовляючи цю фразу, офіцер ніби дещо акцентував інтонацією на прислівниках «там» і «тут», щоб зміст усієї фрази був сприйнятим і усвідомленим у повній мірі. Це свідчило про те, що в житті, віддаючи накази і розпорядження, він не любить повторювати їх двічі, і підлеглі вже до цього звикли.

Ротний Анатолій «Торба» − високий міцний чорнявий на вигляд сорокалітній чоловік. У його очах, немов застиг дещо втомлений оцінюючий скептицизм (пізніше з’ясується чому – Авт.). Затертий «піксель», обвітрене засмагле обличчя з дводенною неголеністю і чорна бавовняна шапочка красномовно свідчили про те, де цей військовий проводить свій час протягом крайніх семи місяців. Бронежилет, на якому висів подвійний боєкомплект у запасних «АК-шних» магазинах, підсумки із запалами і гранатами й рація, зовсім не обмежував рухів ротного і «сидів» на його тілі досить органічно, немов той носив його все життя.

«Такі хлопці дуже важко йдуть на відвертості» − була перша думка після знайомства з «Торбою», яке супроводжувалось швидким привітанням із міцним твердим рукостисканням. Але далі він доволі охоче розповідав про власний підрозділ, своїх підлеглих і ситуацію, яка наразі виникла на «його» ділянці лінії фронту.

− Воюємо ми, як і решта підрозділів нашого батальйону, ні краще ні гірше, − розповідає комроти. – Хлопці підібрались усі завзяті й мотивовані, адже більшість особового складу – із Дніпропетровщини і Херсонщини, тож виходить, що звільняємо їхні рідні місця. Завдання командування виконуємо без героїзмів і подвигів, зате чітко і вчасно. Мали кілька тижнів тому втрати, прилетіла ворожа 120-мм мінометна міна прямо по позиції, два бійці загинули, а ще днями російський дрон скинув міну – шістьох легко поранило, але вони продовжують далі перебувати на позиціях. Ми разом уже рівно сім місяців, тож усі тримаємось один за одного, і навіть з легким пораненням бійці не хочуть покидати підрозділ.

Я «отримав» цю роту в перші дні широкомасштабного російського вторгнення, − розповідає офіцер. – Мав звання лейтенанта запасу, але після призову присвоїли «старшого» і дали в підпорядкування до сотні підлеглих. Коли комплектували наше з’єднання, кадровики побачили мою особову справу, в якій було записано, що я колишній працівник органів МВС і маю звання «майора» (звідки і взявся професійний скептичний оцінюючий погляд. – Авт.). Так я став ротним, так ним і воюю.

Позивний «Торба» узяв собі тому, що мій дідусь мав ім’я Тоба, і на нього усі казали – Торба. Я із Харківщини, і в рідному селищі нас так і називають, я з дитинства звик, тому й тут залишив це псевдо, – розповідає офіцер. – Кілька років тому я звільнився з органів і пішов працювати у структуру «Укравтодору». Буквально «захворів» новою роботою, адже якісні дороги – в них сила України. Тепер дивлячись, скільки всього зруйновано і пошкоджено, сподіваюсь після перемоги відбудувати їх якнайбільше. А поки що нам треба вигнати загарбників із нашої землі.

Ми розмовляли на одній з позицій роти, де бійці «Торби» облаштували опорний пункт. Це простий підвал у будинку, дах якого майже повністю знесло від вибуху. У подібних апартаментах, де облаштували спальні місця з дощок і карематів, «квартирує» увесь підрозділ, але більшість воїнів постійно на бойових позиціях.

Майже всі будівлі у Високопіллі – це одноповерхові приватні будинки, які нараховують охайні рівненькі квартали, хоча в центрі селища є декілька дуже зруйнованих будівель навіть з кількома поверхами, це, зокрема місцева адміністрація і колишня районна лікарня. Сьогодні більшість з одноповерхових особнячків сильно пошкоджені, або навіть зруйновані. Обабіч вулиць і у дворах, тікаючи з селища, рашисти позалишали побиті й обмальовані «z-тками» легковики, які свого часу повідбирали в місцевих.

Під час розмови з ротним один із бійців крикнув, що над нами завис ворожий безпілотник. І дійсно, якщо добре прислухатись у проміжках між канонадою «приходів-виходів» працюючих неподалік мінометів, було чути характерне тихеньке «дзичання-деренчання», яке часто супроводжує БПЛА.

– До речі, нам би в роту такі дрони, − говорить «Торба», − щоб могли боєзаряд нести, ми б дуже ефективно відпрацювали по рашистському підрозділу, який закріпився напроти нас.

– Віддячили б за те, що по наших прилетіло, − підключається до розмови один із бійців, який назвався Сергієм із позивним «Друїд». – Я і ще декілька хлопців хочемо навчатись на операторів БПЛА, потрібна лише певна допомога у придбанні такого озброєння. Зрозуміло, що звичайні стрілецькі роти у Збройних Силах дронами не комплектуються, тож може допоможе хтось із волонтерів, ми б його гідно застосовували.

«В укриття!» − раптом дає команду «Торба». Напевно російська аеророзвідка виявила, що на нашій позиції є певне скупчення людей і техніки. Ворожі мінометники одразу ж «кидають» декілька «подарунків», які лягають за 30-40 метрів від позиції. Але, дякувати Богу, що цього разу «приходи» такі невлучні.