«Двигун відмовив, проте мені вдалось повернутись. Якби ракета здетонувала, я б згорів. Вертоліт, який летів позаду мене, росіяни збили…»

«Польоти в блокадний Маріуполь, на острів Зміїний та понад сотня інших бойових завдань, про більшість із яких поки що говорити не можна», про все це в матеріалі журналістки видання АрміяInform Анастасії Олехнович

Спілкуючись із Євгеном, стало  зрозумілим, що колись ім’я цього молодого харизматичного офіцера точно буде в підручниках історії.

«Зателефонувала тітка: “До нас у село зайшла колона танків із літерою Z і поїхала в бік Миколаєва”. Полетіли “шукати”…»

«Усе, що могло стріляти — літало і стріляло. У перші кілька тижнів ми воювали так, як не воює ніхто, ламали всі правила тактики ведення війни. Але краще розпочнемо із 24 лютого, який особисто для мене був якимось суцільним адреналіном із ранку до ночі. Ми дислокувались на Херсонщині, відповідно насамперед потрібно було вивести з-під удару техніку. Жоден наш вертоліт, що міг виконувати бойові завдання, пошкоджений не був. А вже буквально за годину після передислокації почали виконувати завдання з авіаційної підтримки наземних військ. Не було жодної паузи на «розкачку»! Прилетіли, заправились і вперед працювати! Забігаючи наперед, скажу, що трішки подрімати, та й те в посадці, я зміг лише о першій ночі 25 лютого.

Неймовірним плюсом стала згуртованість народу. Ми ж місцеві, херсонці! Тітки, куми, сусіди в режимі онлайн буквально створювали інтерактивну карту ворожих переміщень! І це з перших хвилин широкомасштабного вторгнення. Усі почали дзвонити, писати. Отримували постійний потік важливої інформації — хто куди приїхав, поїхав… Обробляли інформацію, передавали «нагору» і отримували команду на роботу. До прикладу, подзвонила тітка: «До нас у село зайшла колона танків із літерою Z і поїхала в бік Миколаєва». Полетіли «шукати». Дорогою вже хтось дзвонить: «Дядько живе в такому-то селі, там іде колона». Ми розуміли, що коїться, а окупанти — ні, і це стало однією із найбільших наших переваг. Окрім того, ми ж знали кожен куточок та кожну дорогу на Херсонщині. Звісно, ми отримували інформацію і від розвідки, та більшість — від простих людей. Великим плюсом став також дозвіл командирам на всіх рівнях самостійно приймати рішення»

«Уже 25 лютого ми працювали по аеродрому в Чорнобаївці. “Відбудуємо”, — заспокоював командир»

«Перші тижні ворожі втрати на Херсонщині були просто шалені — десятки одиниць техніки, сотні окупантів… Ми самі шукали та знищували цілі колони, накривали райони, а ворог не розумів, що взагалі коїться, куди він потрапив і навіщо. Таке собі «вільне полювання». Пам’ятаю, як у перший день особисто стикнувся із росіянами метрів за 500, а вони дивились на мене із німим запитанням в очах: «Звідки тут вертоліт?». Навіть жодного опору не намагались чинити, просто сиділи і дивились.

Вже 25 чи 26 лютого ми працювали по нашому рідному аеродрому в Чорнобаївці. «Відбудуємо! Зробимо краще, ніж було!» — заспокоював командир. Та ми й самі розуміли, що це лише будівлі.

На початку росіяни іноді йшли без прикриття, як на марші, ніби впевнені, що в нас зовсім немає авіації. Але, звісно, ми розуміємо, що воюємо не із хлопцями, які озброєні автоматами та стрілами, а з професійною армією, в якої колони прикриваються ракетними комплексами. Тож абсолютно кожного разу, коли ми повертались із чергового завдання, думали: «Оце ми щасливці!». Та я все ж схиляюсь до думки, що щастить сильнішому!».

«Під час другої спроби вдалося долетіти до Маріуполя, доставили ліки, боєприпаси, вивезли поранених, проте один із чотирьох вертольотів не повернувся»

«Польоти в Маріуполь, коли допомогу потрібно було доставляти на 100 км у глибину контрольованої ворогом території, це було не просто складно… Коли мені вперше поставили завдання, це особисто робив командувач армійської авіації, я розумів, аби погодитись виконувати її, потрібно бути або дуже сміливим, або дуже дурним. Чесно сказав, що я не такий сміливий і не такий дурний. Саме тоді командувач і запитав мене: «Як гадаєш, скільки життів коштує одне твоє життя?». Коли я поставив собі це запитання — усе зрозумів. Ризик однозначно того вартий.

Особисто в мене було два такі польоти. Один політ виявився невдалим, це була найперша спроба прорватись у Маріуполь. Нас обстріляли, ми повернулись. Під час другої спроби вдалось доставити ліки, боєприпаси, вивезти поранених, проте один із чотирьох вертольотів не повернувся…

«Бортовий комп’ютер показує, що до місця призначення пів години. Я розумію, що, можливо, мені залишилось жити пів години»

Підготовка до польотів у Маріуполь кожного разу тривала по-іншому. Усе було засекречено.

Під час другої спроби на підготовку було лише декілька годин. Насправді операцію повністю планувало Головне управління розвідки і командування армійської авіації. Я в цьому ланцюжку був лише виконавцем. Мені показали, де потрібно летіти, де повернути, як прокласти маршрут, пояснили всі нюанси. На всі запитання, що виникали, мені дали відповіді. Операція була спланована блискуче. Проте після перших польотів для окупантів вже не було раптовості, але іншого способу доставити боєприпаси та забрати поранених не було…

Звісно, було страшно. Коли ми йшли туди, бортовий комп’ютер показував, що до місця призначення пів години. Я розумів, що мені, можливо, залишилось жити пів години. Летиш і розумієш, що шанси повернутись — мізерні…»

«Мені вдалось вивезти понад двадцять поранених. Ризик був того вартий!»

«Досі тримаю зв’язок із людьми, яких я вивозив із Маріуполя, списуємось через соціальні мережі, вони дякують. Мені вдалось вивезти понад двадцять поранених. Ризик був того вартий? Безумовно!

Про те, що летітиму в Маріуполь, не казав нікому, режиму «секретності» дотримувалися суворо, як ніколи. Навіть дружині написав звичне смс на ніч: «Кохаю, добраніч». Що вона сказала, коли дізналась правду? Чесно кажучи, це було щось трішки матюкливе.

Щодо польотів у Маріуполь, я прекрасно усвідомлюю і те, що для мене це буквально кілька стресових годин — долетіти туди і назад. А для хлопців, яких я відвозив у Маріуполь, — це лише перший крок. Вони самі виявили бажання їхати в це пекло, захищати його».

«На зворотному шляху з Маріуполя, за шість кілометрів від міста, у двигун вертольота влучила ракета, але не здетонувала. Двигун відмовив, проте мені вдалось повернутись. Якби ракета здетонувала, я б згорів.

Вертоліт, який летів позаду мене, росіяни збили. Половину дня в нас була надія, що хлопці вижили, що хтось ховається в лісі, виходить через посадки, чіплялись за кожну найменшу надію… Там загинув Юрій Тимусь, командир екіпажу з Бродів. У нього немає жодних високих звань, про нього я не бачив жодного сюжету, але він свідомо йшов на цей ризик, він так само, як і ми всі, розумів, що шансів повернутись — небагато. На жаль, з того екіпажу вижила тільки одна людина».

«Острів Зміїний — наш!»

«Десь за тиждень після повернення з Маріуполя було поставлено завдання по острову Зміїний. Скажу чесно, перша думка була: «Чому знову я?». Але прекрасно розумів, що повинен це зробити. На той час я сприймав це як небезпечну авантюру. Ми втратили там екіпаж Мі-14. Та нині острів Зміїний — наш, а переможців не судять!

Чесно кажучи, не раз бували ситуації, коли я не розумів сенсу в тому чи іншому конкретному завданні. Але коли наставав час і я бачив загальну картинку, одразу все ставало на свої місця».

«Немало вертолітників розривали контракт на десятки тисяч доларів на місяць і повертались захищати Україну»

«По телебаченню не раз показували, як чоловіки намагались втекти за кордон, переодягаючись у жіночий одяг. Водночас немало вертолітників, які працювали за кордоном, розривали контракти на десятки тисяч доларів. До прикладу, Павло Мудрий. Йому під 60, погодьтесь, — солідний вік як для бойових польотів, понад 5 тисяч годин нальоту. Як тільки зміг виїхати з-за кордону, одразу повернувся.

Володимир Шлюхарчук на початку війни був першим заступником з льотної підготовки авіаційної компанії, однієї з найбільших в Україні. Повірте, це дуже гарні гроші і дуже багато варіантів, але він 24 лютого сів за штурвал вертольота і почав літати. До речі, у 2018-му я розповідав, як літаю із іграшкою-жирафчиком, якого мені подарував саме Володимир Шлюхарчук, коли ми разом пережили падіння вертольота в Конго. Цей жирафчик і зараз у мене в руці.

Таких випадків багато. Та все ж, насамперед у бій пішла молодь. Якщо до 24 лютого в нас були певні кумири, приклади, то тепер молоді хлопці самі стали кумирами. Майже всі — справжні віртуози. Звісно, у нас не легка атлетика, немає змагань на кшталт хто перший прибіг. Але так, як мої колеги знищують ворога, не побачиш навіть у кінофільмах про супергероїв.

Ми неймовірно об’єднались. Плануємо все разом, спимо разом, їмо разом, повертаємось із завдань, разом радіємо маленьким та великим перемогам, разом сумуємо, коли когось втрачаємо. Та й що казати? Часто наше життя залежить один від одного…»

«Люди знаходили нас усюди — хто окопи запропонує вирити, хто вареники принесе…»

«Вертолітникам, особливо у перші кілька тижнів, доводилось швидко переміщатись та часто змінювати місцезнаходження. Жодного разу за цей час не був голодним! Наші люди знаходили нас всюди. Приходять чоловіки із села, кажуть, що їх поки у військкомат не забрали, пропонують окопи рити. «Ми ж на вертольоті! Нам не треба окопи!». Запитують, чим тоді можуть бути корисними. Чи бабуся прийде, поїсти принесе. Такі речі дійсно приємні. Бачиш цих людей і це так спонукає до дій, що словами не передати!

Правду кажуть, що суспільство формує свідомість. Коли навколо кожен робить свою справу, ти прекрасно розумієш, заради чого ризикуєш життям, розумієш, що потрібно робити і як. До 24 лютого я і подумати не міг, що українці — такі згуртовані і такі патріоти!»

«Про що мрію після перемоги? на мене чекає диван у рідному Херсоні, місті, де я народився…»

«Я ніколи не любив стріляти, влучати ракетами в ціль, це все було не моє. Більше отримував задоволення від таких речей, як гасіння пожеж, транспортування, вночі сісти на майданчик. Зараз стріляти доводиться часто і я впізнаю в собі зовсім іншу людину. А коли чуєш, що добре відпрацював, то з’являється ще більше азарту. Очевидно, коли йшов навчатись на вертолітника, мріяв про зовсім інші речі, уявляв якусь романтику. Та щиро скажу, жодного разу не пошкодував. Ну хіба іноді жартую, що друзі із транспортної авіації частіше бувають за кордоном.

Кажуть: вірте в ЗСУ! Чесно? Я вірю! Вірю в те, що мій рідний Херсон буде українським! Якби в мене запитали 22 лютого: «Якщо почнеться війна, що буде через 8 місяців?», я б не був таким оптимістичним, як нині.

Я — із родини військовослужбовців. Дідусь — авіатор, «афганець»; дядько — борттехнік; батько — інженер авіаційного обладнання. На жаль, ні дідуся, ні батька вже немає. Саме вони формували в мені ті риси, якими повинен володіти льотчик… Хочеться вірити, що я їх не підвів і вони б мною пишались!

Про що мрію після перемоги? На мене чекає диван у рідному Херсоні, місті, де я народився… Мрію просто лягти поруч із дружиною та сином, обійняти кішку, знову опинитись вдома…»

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України № 707/2022 від 14 жовтня 2022 року майору Євгену Соловйову присвоїли звання Герой України.