17 серпня 1882 року у містечку Келеберда Полтавської губернії (тепер Кременчуцького району Полтавської області) народився Іван Кобилко – перший помічник комісара шляхів Української Народної Республіки, активний учасник Української революції 1917–1921, начальник Корпусу залізничної охорони та організатором виробництва військових панцирників Армії УНР.

Про це повідомляє Український інститут національної пам’яті, інформує НОВАМЕДІА.

Мав освіту інженера-механіка. Спочатку працював на залізниці, потім перейшов у флот, ходив морем у далекі рейси до Владивостока і Сінгапура. Повернувшись на залізницю,  почав працювати ревізором «служби тяги» на Запоріжжі.

Іван Кобилко. Фото: history.rayon.in.ua

У 1917 підтримав початок Української революції. Займався організацією «Просвіт», відкривав на залізничних станціях кіоски з українською літературою.  Як комісар залізниць Запоріжжя посприяв їх переходу у юрисдикцію Генерального Секретаріату Центральної Ради, був обраний членом Головної ради залізничників, а згодом – першим помічником комісара шляхів України.

З початком наступу більшовиків тісно співпрацює із штабом армії УНР, ініціює виготовлення панцерних потягів, бере участь у створенні вільного козацтва і Корпусу залізничної охорони. Під час відступу армії УНР в листопаді-грудні 1919 року займається питанням перешиття залізничної дороги до Тернополя на широку колію, облаштовує базу в тилу, організовує санітарну службу і харчову допомогу для вояків знесилених боями і хворих на тиф на Хмельниччині. Згодом евакуйовані вагони з майном стали у нагоді під час наступу українсько-польської армії на Київ.

Після Ризького мирного договору залишився проживати на території, які відійшли до Польщі. У 1921 в містечку Янів (нині Іваново, Білорусь) заснував будівельну фірму, філіал якої знаходився і у Володимирі-Волинському. На фірмі працювали тисяч втікачів і звільнених із таборів інтернованих вояків армії УНР. Фірма брала участь у будівельних роботах на Дніпро-Бузькому каналі, на початку 1930 років  звела міст через річку Прип’ять у Пінську (Білорусь). Цій події було приурочено навіть випуск листівки. До речі, базальт для фірми постачав Тарас Боровець, майбутній командир «Поліської Січі».

Паралельно активно включається в українське громадсько-політичне життя в Польщі, лобіює відкриття українських шкіл, «Просвіт», створення кооперативів, підтримує церкву і в’язнів політичного концтабору Береза-Картузька. Через контрабандистів підтримує контакти з українцями на підрадянській території, у 1923 році за їх допомогою переправляє до Янова дружину Анну з дочкою Катериною (в майбутньому вона стане дружиною діяча ОУН (м), правою рукою Андрія Мельника Олега Штуль-Ждановича). Незабаром у подружжя народжується син Аскольд.

На початку Другої світової війни переїжджає до Луцька. Працює інженером у Луцькій міській управі і брав участь у добудові лікарні на Красному. Під час війни допомагає євреям, які в нього працювали, тікати з міста.

У 1943 був арештований, пробув пів року у в’язницях Луцька і Рівного. Вирвавшись із застінків, тікає з родиною до Перемишля. Згодом опиняється в Австрії, де знову створює фірму, яка спеціалізується на будівельних роботах. У певний період часу там працює майже 2 тисячі робітників, серед яких багато втікачів від радянської влади. Але через зацікавлення радянськими спецслужбами змушений вкотре змінювати місце проживання.

У 1947 отримує дозвіл французької влади перетнути кордон разом із 105 працівниками фірми. У Парижі, де оселився, до кінця життя продовжував співпрацю з українськими громадськими організаціями.

Помер 24 жовтня 1951 року. Похований у Парижі.