ХЕРСОН — Постать Софії Русової, основоположниці української дошкільної педагогіки, залишається однією з найяскравіших сторінок культурної історії Херсонщини. Жінка зі шведсько-французьким корінням, яка присвятила життя українській освіті, пройшла шлях від відкриття перших дитсадків до в’язниць та вигнання.

Про це повідомляє Український інститут національної пам’яті, інформує НОВАМЕДІА.

Софія Русова (Ліндфорс) народилася 18 лютого 1856 року на Чернігівщині. Вона педагог, засновниця перших дитячих садочків, голова департаменту дошкільної освіти Генерального Секретаріату УНР, активна діячка жіночого руху.

Відмова від сцени заради дітей

Свій шлях Софія Русова почала у 1871 році, коли разом із сестрою відкрила перший у Києві приватний дитячий садок. Заради цієї справи 16-річна дівчина відмовилася від навчання в Петербурзькій консерваторії. Попри любов до музики, вона обрала педагогіку, яку згодом назвала своїм життєвим покликанням.

Ризик заради «Кобзаря»

Разом із чоловіком, статистиком Олександром Русовим, Софія брала участь у небезпечних просвітницьких операціях. У 1875 році подружжя виїхало до Праги, щоб видати перше повне зібрання творів Тараса Шевченка, яке на той час було заборонене в Російській імперії. Згодом вони нелегально переправили наклад «Кобзаря» в Україну.

Херсонський період та «крамола»

Життя Русових на Херсонщині почалося з переслідувань. Через політичну неблагонадійність Софії тривалий час забороняли жити в Херсоні, тому вона мешкала в Олешках. Лише у 1886 році родина змогла оселитися в місті на вулиці Богородицькій.

У Херсоні Русова стала серцем української громади:

• Організувала дитячий садок;
• Брала участь у створенні першого місцевого альманаху «Степ»;
• У її будинку вперше прозвучала опера «Коза-дереза» на слова Дніпрової Чайки.

Проте діяльність родини викликала страх у влади. У 1889 році за наказом губернатора Русовим наказали залишити межі губернії протягом 24 годин. Їх вважали головним центром «антидержавної крамоли» в місті.

Освіта як шлях до свободи

Софія Русова була переконана, що знання знімають полуду з очей і будять національну самосвідомість. Її спадщина сьогодні — це не лише методики виховання, а й приклад незламності у боротьбі за право українців на власну культуру та мову.

В грудні 1921 року, після завершення Української революції, вбрід переходить Збруч і вирушає до Праги, де їй у 65 років доводиться починати життя з нового листа. Попри поважний вік, до останнього займається громадською, педагогічною та науково-видавничою діяльністю: стає професором педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Української академії в Подебрадах (Чехословаччина), організовує дитячий притулок для українських сиріт, пропагує жіночий рух, входить до ради Світового союзу жінок, постійно бере участь у міжнародних з’їздах у Римі, Парижі, Копенгагені, Греноблі, відстоюючи українські питання. У 1933 році за її ініціативи Союз українок Чехословаччини створив Тимчасовий комітет допомоги голодуючим в Україні.

Померла 5 лютого 1940 року, кілька днів не доживши до свого 84-річчя. Похована на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Софія Русова (1856 – 1940). Фото: gazeta.dt.ua