Чому важлива пам’ять? Чому ми мусимо знати свою історію? Чому минуле, це не лише про вчорашній день. Під час російсько-української війни колишнє стає сьогоденням і майбутнім. Після терактів та вбивств громадсько-політичних діячів, які відбуваються в Україні, поліціянти завжди оперативно затримують виконавців. Але багатьом не дає спокою питання: хто замовник?  Тут варто видихнути й піти на звичайне міське кладовище в будь-якому обласному центрі на заході України. Знайти старі могли з епітафіями російською мовою, де поховані «совєцькі» діячі НКВС, КДБ, командири радянської армії, партійні та комсомольські функціонери ‑ і саме звідти почати розслідування. Саме там суть, там корінь, там початок. Є такі могили і в Івано-Франківську – на недіючому міському цвинтарі біля вулиці Бандери. Продовжую його досліджувати і вже маю перші результати.

І не кажіть мені, що я борюся з могилами. Я аналізую систему, яка продовжує вбивати й сьогодні. Почну з такого собі генерал-майора танкових військ Івана Троїцького: народився у російській Твері, воював на Далекому Сході, а після війни опинився на Прикарпатті.

Інформація для розуміння особи  генерал-майора Троїцького та її важливості у пропаганді країни-окупанта:  його ім’я закарбоване у «головному храмі збройних сил росії» і занесено в пропагандистський меморіал рф під назвою «дорога пам’яті».

Генерал-майор танкових військ Троїцький Іван Іванович народився  у лютому 1903 року в Твері (тодішній Калінін). Помер у квітні 1957 року. У Вікіпедії та інших архівних документах зазначають, що він помер у Кишиневі. Однак могила генерал-майора Троїцького знаходиться на центральній алеї колишнього міського цвинтаря обласного центру Прикарпаття.  Помилка істориків чи свідома політика приховування?

На росії він закінчив школу у рідному місті. З березня 1919 року ‑  в «червоній армії». У 1924 році закінчив школу кавалеристів у Твері. Член ВКП (б) з 1928 року.

Протягом 1924–1933 років Троїцький обіймав низку командних посад у кавалерійських підрозділах та військових школах, пройшовши шлях від командира взводу до командира кулеметного ескадрону.

Вже у березні 1933 року майбутнього генерала призначили начальником штабу механізованого дивізіону Тамбовської кавалерійської школи.

У 1939 році Троїцький закінчив військову академію бронетанкових військ.

По закінченню академії його направили служити в 11-ту легкотанкову бригаду 57-го особливого корпусу. У складі цієї бригади він брав участь у збройному конфлікті на Халхин-Голі. Був помічником начальника штабу, а згодом — начальником штабу цієї ж бригади. Місяць воював безпосередньо на річці Халхин-Гол, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора. У березні 1941 року пішов на підвищення: 12 березня його призначили начальником штабу 61-ї танкової дивізії 17-ї армії, що тоді дислокувалася в Монголії. Штаб армії розташовувався в Улан-Баторі.

15 березня 1942 року Троїцького призначили заступником командира 111-ї танкової дивізії. Короткий термін він виконував обов’язки командира дивізії, а вже у липні 1942 року його затвердили на займаній посаді.  Ця дивізія на Забайкаллі охороняла державний кордон СРСР та готувала резерви для діючої армії. За свою роботу в тилу Іван Троїцький був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Взимку 1945 року Троїцький проходив стажування на 1-му Білоруському фронті. Тоді він обіймав посаду  командира бронетанкових військ 8-ї армії.  Під час його стажування війська 1-го Білоруського фронту брали активну участь у Варшавсько-Познанській наступальній операції.

У період радянсько-японської війни 1945 року генерал-майор танкових військ Іван Троїцький брав участь у бойових діях на посаді командувача БТіМВ (бронетанкових і механізованих військ) 17-ї армії Забайкальського фронту, а також командувача БТіМВ радянсько-монгольської КМГ (кінно-механізованої групи). За участь в цій війні Троїцький був нагороджений орденом Суворова ІІ ступеня з формулюванням: «За вміле управління танковими та механізованими військами».

Звання генерал-майора він отримав у 1944 році. У 1945 році  Іван Троїцький  був нагороджений орденом Леніна ‑ найвищою нагородою тих часів.   Крім того він мав три ордени Червоного Прапора (1939, 1944, 1949 років), орден Суворова II ступеня та два ордени Вітчизняної війни I ступеня. Також був нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та «За перемогу над Японією».

Прискіпливий читач може зауважити: чи не забагато уваги приділено сухій мові нагород та етапам проходження служби? Проте в цій деталізації криється ключ до розуміння епохи. Життєпис генерала Троїцького — це не просто біографія офіцера, а портрет військового, якого можна назвати «солдатом імперії». Для молодого покоління ці факти стануть доказом того, що перед нами не пересічний військовий, а людина-функція, чия воля була загартована в системі, де вміння бездоганно виконувати наказ вважалося вищим мистецтвом.

Після війни Троїцький потрапляє в розпорядження командувача бронетанкових військ Червоної армії. З 1946 по 1951 рік він був командиром 33-ї гвардійської механізованої дивізії та т.в.о. заступника командувача 10-ї гвардійської механізованої армії.

У грудні 1951 року Іван Троїцький потрапляє на територію заходу України. Він стає заступником командувача бронетанкових військ та самохідної артилерії Прикарпатського військового округу, що діяв на частині українських територій з 1945 року.

Необхідно зазначити, що Прикарпатський військовий округ був створений у 1945 році для того, щоб за допомогою зброї погрожувати колишнім союзникам по антигітлерівській коаліції та новим союзникам совєцького союзу типу Польщі, Угорщини та Чехословаччини, а також для встановлення та забезпечення радянського військового контролю на щойно приєднаних територіях України.  Для виконання таких завдань потрібні були досвідчені і перевірені кадри, які довели, що готові виконати будь-який наказ і виконати його якісно. До такої когорти військового командування належав і генерал-майор Троїцький.

Пройде зовсім небагато часу і військові частини Прикарпатського військового округу будуть брати активну участь у придушенні повстань в Угорщині, Чехословаччині та не лише там.  Після тих операцій в обласних центрах Галичини і Волині почнуть масово з’являтися багатоквартирні будинки та цілі мікрорайони, які заселятимуть учасники тих військових операцій проти сусідів.

Продовжуємо про військову кар’єру товариша Троїцького у Прикарпатському військовому окрузі.

У березні 1953 року він переходить у розпорядження командувача Прикарпатського військового округу і вже у червні того ж року стає командувачем бронетанкових військ 38-ї армії. Тоді штаб цієї армії розташовувався в Івано-Франківську. Тому, можна припустити, що саме з червня 1953 року Іван Троїцький опиняється в Івано-Франківську. Через пів року Троїцького призначили помічником  командувача 38-ї армії танкових військ.

А вже у липні 1956 року генерал-майора Троїцького звільнили  у запас (причина – хвороба) із правом носіння військової форми.

6 квітня 1957 року на 54 році життя генерал-майор танкових військ Іван Троїцький помер. Некролог про  смерть генерала був опублікований в місцевій газеті «Прикарпатська правда».

Некролог був підписаний не рідними та близькими, а таким собі формулюванням ‑ група товаришів. Хто вони? Який їх вплив, які можливості?

Ця невідома і абстрактна група товаришів і зараз впливає на внутрішню політику нашої держави? Може таке бути? Яка ваша думка…