На півдні України — запеклі бої і смертельна ціна

«Наступ на півдні був найбільш довгоочікуваною військовою акцією літа. Україна досягає успіхів, але бої є жорстокими, виснажливими та багатими втратами», – пише The New York Times в статті «На Херсонському фронті».

Командир люто стукав у двері.

“Мені потрібна допомога!” він закричав.

Коли Тетяна Козир відчинилася, командир вбіг, несучи на плечах молодого солдата. За її словами, молодий чоловік був обгорілий сонцем, худий і тяжко поранений.

Українці намагалися відбити її село, найменшу крапку на найдетальніших військових картах. Російські війська щойно підірвали три українські танки. Полум’я стрибало з дахів сусідніх будинків.

Командир обережно поклав молодого чоловіка на підлогу кухні пані Козир, а потім розпоров пакет бинта й приставив його до грудей і шиї, які сильно кровоточили. Пані Козир кружляла над ними, відчуваючи безпорадність і жах на власній кухні, спостерігаючи, як командир намагається врятувати життя юнака.

«Він виглядав таким наляканим», — сказала пані Козир, яка жила на невеликій фермі, і розповіла цю сцену, яку підтвердили інші жителі її села. «Мені довелося відвернутися».

Біля її будинку кілька інших українських військових лежали обличчям у траві.

Південний наступ України став найочікуванішою військовою акцією літа. За прогнозами українських офіційних осіб протягом кількох тижнів, її мета полягала в тому, щоб відтіснити росіян від стратегічного регіону вздовж узбережжя, зміцнити довіру потерпілого громадянства та довести союзникам, що Україна може добре використовувати зброю, надану Заходом.

Цей поштовх продовжується, незважаючи на те, що цього місяця Україна здійснила більш драматичний сплеск на північному сході, розгромивши російські сили.

Україна відвойовує територію на півдні, хоча й повільно, і президент Росії Володимир В. Путін достатньо стурбований неприємною невдачею, тому він відмовився дозволити своїм командирам відступити з міста Херсона, за словами американських чиновників.

Але в цілому південь залишається іншою історією, ніж північний схід. Інтерв’ю з десятками командирів, рядових солдатів, медиків, сільських лідерів і мирних жителів, які нещодавно втекли із зони конфлікту, описують більш складну та дорогу кампанію: бої жорстокі, виснажливі та багаті втратами, можливо, найстрашніша битва в Україні зараз.

Російські війська глибоко засіли тут, і цими вихідними Кремль намагається закріпити свої здобутки, провівши в окупованих районах дуже суперечливі референдуми щодо їх анексії. Українські чиновники кажуть, що у них немає іншого вибору, окрім як атакувати.

Вони мчать, щоб відвоювати територію, перш ніж жовтневі дощі перетворять тутешні дороги на непрохідний мул. І їм потрібно продовжувати демонструвати світові, особливо до того, як настане погана зима і випробує рішучість їхніх союзників, що вони можуть витіснити росіян.

Український уряд зазвичай не розголошує цифри втрат, але солдати та командири, опитані минулого тижня, описували втрати на полі бою як «високі» та «масові». Вони описували масштабні наступальні дії, під час яких колони українських танків і бронетехніки намагалися перетнути відкриті поля лише для того, щоб безжально обстрілювати їх російською артилерією та підриватися на російських мінах.

Один український військовий, анонімно, оскільки не мав повноважень публічно говорити про втрати, сказав, що під час нещодавнього штурму «ми втратили 50 хлопців за дві години». В іншому місці, каже солдат, який тісно співпрацює з різними підрозділами на передовій, «сотні» українських військовослужбовців були вбиті або поранені, намагаючись взяти одне село, яке все ще перебуває в руках Росії.

На окупованому півдні — широкому півмісяці полів, сіл і міст уздовж Дніпра та Чорного моря — росіяни збудували потужні оборонні споруди: окопи зигзагами вздовж зрошувальних каналів; укріплені бункери; доти; лисячі нори; навіть танкові рови, вирубані бульдозерами в землі та покриті бетонними плитами, які дають змогу росіянам підривати снаряди з позицій, які українцям дуже важко вразити.

Росіяни сповнені рішучості зберегти цю частину України, оскільки вона охороняє Кримський півострів, який Росія анексувала в 2014 році. Він також служить сполучною ланкою життєво важливих водних шляхів і енергетичних об’єктів, як-от Запорізька атомна електростанція, найбільша в Європі.

Незважаючи на високі ставки, між двома сторонами мало очних боїв, як це було в перші дні війни в передмістях Києва, столиці України. Кожен український солдат на південному фронті має при собі автомат, але мало хто стріляв зі зброї.

На півдні смерть приходить далеко. Воно невибіркове і тотальне. Коли влучають артилерійські снаряди, юнаки притискаються до землі, закриваючи вуха руками, відкривши роти, щоб вибухова хвиля прокотилася по їхніх тілах.

«Це інша війна, — каже Ірина Верещагіна, лікар-волонтер, яка працює на передовій. «Ми атакуємо росіян, але за це буде велика плата».

Вона сказала, що із сотень поранених на полі бою, яких вона лікувала, вона не бачила жодного вогнепального поранення.

«Стільки людей підривають», — сказала вона.

Вона подивилася на свої чоботи.

«Іноді, — сказала вона, — залишаються лише шматки людей».

Однією з причин, чому Україна стикається з жорстким опором на півдні, є її дуже ефективна інформаційна кампанія про контрнаступ. Сигнали, які він надсилав, були настільки переконливими, що росіяни поспішно передислокували танки, артилерію та тисячі солдатів, включаючи деякі зі своїх краще навчених підрозділів, з північного сходу на південь.

Це залишило Харківську область широко відкритою для захоплення, що й сталося два з половиною тижні тому. Але він також залишив південь, який захищали десятки тисяч добре споряджених російських солдатів. І атакувати завжди небезпечніше, ніж захищати укріплені позиції, особливо коли ворог знає, що наближається інша сторона.

Все це збентежило деяких українських військових, які воюють на лінії фронту.

«Проблема в тому, що ми наступаємо без артилерійської підготовки, не пригнічуючи їхніх вогневих позицій», — сказав Ігор Козуб, командир добровольчої військової частини під південним містом Миколаїв.

Він сказав, що українська армія зазнає «великих втрат», оскільки «у нас немає боєприпасів», і благав Сполучені Штати надіслати більше.

«Усі ці героїчні атаки зроблені такою кров’ю», – сказав він. “Це жахливо.”

На захист української стратегії виступила військова речниця.

«Перевага противника в артилерії не вирішує результат», – сказала начальник відділу зв’язку Південного командування ЗСУ Наталія Гуменюк. «Історія знає випадки унікальних боїв, де якість бою була вирішальною. Не кількість зброї».

Вона не надала інформацію про кількість загиблих, але нещодавно президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна втрачає 50 військових на добу .

Битва на півдні сильно відрізняється від блискавичного наступу України на північному сході, де російські війська були явно не підготовлені. Українці відвоювали лише кілька сотень квадратних миль на півдні, менше ніж у 10 разів більше, ніж вони відбили на північному сході за кілька днів.

Але українські командири на півдні завжди знали, що це буде важка битва. Стратегія полягала в тому, щоб перекрити російські лінії постачання шляхом перерізання доріг і руйнування мостів, повільно придушуючи здатність росіян доставляти їжу, пальне та боєприпаси.

Один американський солдат, який служить в українському підрозділі в Миколаєві, сказав, що відбирати села в росіян було нелегкою справою, коли росіяни знали, що вони прийдуть місяцями.

«Це може виглядати як гасло», — сказав він, наполягаючи на анонімності з міркувань безпеки. «Але для нас це прогрес».

За кілька тижнів до початку контрнаступу українські війська, включно зі снайпером на прізвисько Пірат, почали прицілюватися до цілей.

Пірат – це його кодове ім’я – він не хотів розголошувати своє справжнє ім’я. Йому 29 років, із блискучими блакитними очима, м’ясистими плечима та нашивкою з черепом і кістками на грудях. Три дні, за його словами, він лежав на животі, дивлячись у приціл на загін російських солдатів. У селі під Херсоном вони копали укріплення. Пірат і ще один снайпер сховалися в смузі дерев майже за милю.

Нарешті, сказав Пірат, вони впізнали офіцера, який був у білій футболці. Пірат і його напарник відкалібрували приціли, виміряли вітер — м’який бічний — і порахували: один, два, три. Тоді вони натиснули на курки.

Дві їхні кулі пролетіли по відкритих полях, перевищуючи швидкість звуку. Не встигнувши навіть почув тріск гвинтівок, російський офіцер повалився на землю.

«Я намагаюся не думати про те, ким він був», — сказав Пірат.

Він виступав зі знесеної будівлі біля лінії фронту, яку перетворили на базу. Така картина багатьох південних міст. Вони вщент знищені: школи, будинки зі знесеними дахами, стовпи електропередач валяються на брудних дорогах, сосни розколоті, їхні гілки звисають, як зламані руки.

Навіть саму землю порізали ракети та снаряди, залишивши скрізь кратери, схожі на місяць, деякі зі сталевими ребрами все ще стирчать. У повітрі відчувається запах сушених соняшників. Так багато соняшникових ферм, які є основною галуззю промисловості, лежать спалені та безлюдні.

Пані Козир, яка спостерігала за пораненим солдатом, який лежав на підлозі в її кухні, сказала, що її село також було зруйноване. Колись це був хутір із кількома сотнями людей, які обслуговували невеликі ферми та розводили худобу. Тепер нікого не залишилося. Росіяни захопили його в березні, а українці наполегливо звільнили наприкінці серпня, коли офіційно оголосили про початок наступу. . Через кілька днів вона втекла і зараз живе в притулку для переселенців у місті Запоріжжя.

За її словами, коли командир вперше приїхав з пораненим бійцем, вона запанікувала.

«Я кричала на нього: «Навіщо ви його сюди привели? Росіяни вб’ють нас усіх!», – сказала вона.

Але командир просто ступив у двері, відчайдушно намагаючись знайти притулок. Село горіло, посеред двох армій, що обстрілювали одна одну.

Вона відсахнулася, коли її чоловік і командир наклали бинти на рани юнака. Осколки розрізали йому спину та легені. Невдовзі підлога її кухні була в крові.

Тієї ночі вони з чоловіком спали у своєму підвалі. Командир згорнувся калачиком біля пораненого бійця на підлозі кухні.

Коли наступного ранку пані Козир вийшла на вулицю, щоб перевірити своє теля та свиней, вона пройшла повз кухню й визирнула у вікно.

Руки солдата були скручені, тіло задерев’яніло. Він був мертвий.

Згадавши про це, вона заплакала, витягла з кишені маленьку ганчірку й витерла очі. Але вона не ставила під сумнів контрнаступ.

“Це потрібно було зробити”, – сказала вона. А потім вона повторилася, трохи тихіше. «Це потрібно було зробити».