Іван Сергійович Зубенко — постать, яка уособлює в собі цілу епоху боротьби за українське культурне відродження. Він народився 7 жовтня 1888 року у місті Валуйки на Слобожанщині (нині — Білгородська область, Росія). Він багато років жив та працював в Херсоні, а помер на Прикарпатті.

Його біографія вражає багатогранністю. Іван Зубенко в першу чергу педагог, публіцист, редактор, письменник та музикант. Окрім творчого доробку, Зубенко залишив слід як військовий та активний громадський діяч.

Походив він з  національно свідомої української родини освітян. Батько,  Сергій Омелянович, був вчителем історії; мати, Марія Іполитівна, походила зі стародавнього козацького старшинського роду, вона також була вчителькою.

Початкову освіту Іван Зубенко здобув удома. Потім він навчався у міській школі, згодом перейшов до гімназії, яку закінчив у 1905 році. В тому ж році він вступає до педагогічного інституту у Феодосії.

ЖИТТЯ В ХЕРСОНІ

У 1909 році Зубенко закінчив курс педагогічних наук, за одними даними це був інститут у Феодосії, за іншими — один з навчальних закладів у Херсоні. По закінченню він отримав направлення працювати вчителем у Першій вищій початковій школі в Херсоні. Водночас він читав лекції з мови і літератури в жіночих гімназіях А. Олексієвої та В. Марченко. Разом з тим, дослідниця життя Зубенка пані Касьяненко наводить дані, що в цей період він також працював у херсонській чоловічій гімназії А. Тропіна.

У Херсоні, в різні часи, молодий викладач Зубенко співпрацював з товариством «Українська Хата» та публікував свої нариси в однойменному часописі. В ті часи на його сторінках публікувалися О. Кобилянська, О. Олесь, М. Рильський, М. Чернявський, Г. Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хоткевич, Б. Лепкий, М. Могилянський тощо.

В херсонський період свого життя Іван Зубенко розпочав свою публіцистичну діяльність. Саме в нашому місті з’явилися друком перші його матеріали в газеті «Дніпро». Також Зубенко публікував поетичні твори у щоденнику «Рідний край». Крім того часопис містив згадки про нього як про  співробітника місцевого осередку товариства «Просвіта». Також у місцевій пресі Зубенко писав про прикре становище українського учительства в Херсоні.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Коли почалася Перша світова війна Івана Зубенка мобілізували до російської армії, хоча національно свідомий Зубенко не бажав віддавати своє молоде життя за «вєру, царя і атєчєство». Там він служив з вересня 1915 року до жовтня 1917 року, був козаком і старшиною.

Перші п’ять місяців після мобілізації він проходить військовий вишкіл у запасному батальйоні. З Херсона він потрапляє в Одесу на чотиримісячну підготовку до Юнацької військової школи, де вивчає ази військової справи. Після закінчення цієї школи Зубенка направили в діючу армію на  Південно-Західний фронт. Дивізія, в яку потрапив письменник, брала участь у багатьох військових операціях. В 1917 році його направляють на навчання в кулеметну школу для старшин і  козаків (“П’ята кулеметна рота”), яка була розміщена на території Буковини, в Чернівцях. Після отримання звістки про події у Петрограді Зубенко сподівався, що скоро закінчиться війна і українець з Наддніпрянщини не буде воювати проти українця з Галичини. Восени 1917 року Південно-Західний фронт залишався тільки на картах в штабах, а у військових частинах проходили революційні мітинги, в більшості з них створювалися Українські Ради. Така  Рада була створена і у Чернівецькій  кулеметній школі, де навчався старшина Іван Зубенко.

АРМІЯ УНР

З жовтня 1917 року Зубенко служить у складі армії Української Народної Республіки. У січні 1918 року його демобілізували і він повернувся у Херсон.

Ось як сам Зубенко писав про ці події у своєму житті: «В січні місяці 1918 року повертався я з Південно-Західного фронту,  вже пройшла українізація частин… Відбувалися всякі українські з’їзди – армійські, фронтові і т. п. Закладалися вкраїнські ради, гуртки, “Просвіти”… Нарешті нас демобілізували з наказу Генерального Секретаріату… Десять місяців революції вже пройшло…Іду я додому й думаю, що побачу вже налагоджене життя вкраїнське, міркую, як я непідготовлений буду викладати в українській школі. Приїжджаю – ані натяку – абсолютно все по-старому… Ніби не було ні війни, ні революції, ні вкраїнської влади…» Написав він це  у статті «З недавнього минулого», яка була надрукована в часописі «Український Сурмач» у 1923  році.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ХЕРСОНА

По поверненню до Херсона Зубенко розпочинає активну громадську роботу, згуртовує українське вчительство Херсона в міський шкільний комітет, займається питанням створення національної школи та підготовкою педагогічних кадрів для неї. В той час він сам працював у Першій вищій початковій школі, Комерційній школі В. Д. Колесова та Зразковій школі при Херсонському педагогічному інституті. Зубенко був членом Ради Всеукраїнської вчительської спілки Херсона, головою Міського національного українського шкільного комітету, інструктором початкових шкіл та дитячих садків при херсонському товаристві «Просвіта». Іван Зубенко друкується в місцевих часописах «Рідний  край», «Дніпро». Пробує себе в різних жанрах: пише статті, фейлетони, поезії, оповідання. Його цікавить стан освіти в Україні, політична ситуація, література, театральне й музичне життя.

В ті часи Зубенко товаришує з відомим поетом Миколою Чернявським.

ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ

З січня 1918 року по листопад 1919 року, перебуваючи в Херсоні, Зубенко пережив окупацію більшовиків та денікінців. Він вважав більшовиків та денікінців московською владою, яка ненавидила українську культуру, українську школу і все українське. Разом з тим, він відмічав, що обидві московські окупаційні влади надавали школі величезної ваги…

Він писав у спогадах:

…От, наприклад, більшовики… 10 березня 1919 року вступили до Xерсона; в повітрі ще носився запах пороху, а школа була в «твердих руках». До квітня місяця від старої школи, можна сказати, й сліду не лишалося! Немилосердно виганявся “контрреволюційний” персональний  склад, заводилися шкільні «ради», руйнувалися підвалини попередньої  школи – утворювалася нова, єдина трудова… Всі адміністративні посади, до останнього сторожа включно, було обсаджено людьми з певним комуністичним стажем. І хоча більшість учительства була настроєна опозиційно до більшовицької влади, проте мусіла працювати, бо часом і саме життя було в небезпеці…

Він продовжує:

…. Денікінці, які вступили в ніч на 1 серпня 1919 року, негайно повернули шкільне життя в дореволюційне річище. Раптом зникли всі здобутки революцій і березневої, і жовтневої… Почувалася тверда влада! Правда, дозволялося відкривати приватні вкраїнські школи, і за цю справу енергійно взялося Херсонське товариство «Просвіта».

ПОВЕРНЕННЯ ДО АРМІЇ УНР

Наприкінці 1919 року денікінці мобілізували Зубенка, він відступав разом з ними з міста, а у Могилеві-Подільському добровільно повернувся до служби в українській армії у чині сотника третьої «Залізної дивізії».

Тоді  молодому поетові знов довелося брати до рук зброю, аби боронити рідний край від червоних полчищ троцькіста Антонова-Овсієнка і жандармського полковника Муравйова, які віроломно вдерлися в Україну. Разом з повстанськими силами Юрка Тютюнника він покидає місто. З Херсонщини через Київщину повстанці з’єдналися з армією УНР.

У 1919 році на фронті, під Кам’янцем, Зубенко зустрівся з Симоном Петлюрою. Пізніше саме  з його рук за бойові заслуги він одержить високі військові нагороди: орден «Залізний Хрест» – найвищу військову відзнаку армії УНР та орден «Хрест ім. Симона Петлюри» за участь в Зимовому поході під командуванням генерала Омеляновича-Павленка.

 У грудні 1919 року Українська армія докотилася до «Чотирикутника смерті».

Армія перестала існувати, фронту більше не було. Про цей важкий період боротьби за українську державність письменник напише у 1932 році, у повісті  «Фатум».

Напише правду: «Отже, панове старшино, мусимо признати, що перший етап боротьби за створення самостійної української держави – так би мовити, період регулярної збройної боротьби закінчився … Цю боротьбу ми програли…, і далі її вести не в силі…»

Вихід з «Чотирикутника смерті» був один: у веденні партизанської війни з ворогом. Так розпочався новий похід надій – Зимовий, в якому брали  участь найбільш витривалі вояки, мужні й загартовані, ті, хто мав  “залізні нерви” і “сталеве серце”. Пробившись через більшовицький і денікінський фронти, з 6 грудня 1919 року по 6 травня 1920 року армія перебувала в постійних кривавих боях з ворогом.

У 1919-1921 роках Іван Зубенко продовжував воювати за українську незалежність. Робив він це у складі 3-ої дивізії під командуванням генерала Удовиченка. Після підписання воєнної конвенції між Польщею та УНР українські й польські війська почали наступ проти більшовиків від Дніпра до Прип’яті.

 8 травня 1920 року польська армія з 3-ою українською дивізією здобула Київ.

Симон Петлюра втретє увійшов до столиці України. Але вже 5 травня червоний командир Будьонний прорвав фронт. Після цих подій польське військо уклало перемир’я з більшовиками. Армія УНР опинилася в складному становищі. 21 листопада 1920 року українська армія повернула до Галичини і перейшла Збруч, вояки армії УНР здали зброю представникам Польщі та пішли до таборів інтернування. Тисячі славних українських вояків опинилися в таборах для інтернованих Каліша, Берестя, Ланьцута, Вадовіце, Модляну, Бяли, Дембліна та інших.  Іван Зубенко опинився в польському місті Каліш.

В ТАБОРІ ДЛЯ ІНТЕРНОВАНИХ

Серед полонених Каліша Зубенко продовжував працювати на культурно-освітньому ґрунті. Він читав лекції з української мови та літератури, також Зубенко завідував друкарнею 3-ої «Залізної дивізії», редагував часопис «Залізний стрілець» працював у  часописах «Український сурмач» та «Веселка». Саме в таборі він співпрацював з Євгеном Маланюком та іншими. В той час літературно-артистичне товариство «Веселка» налагодило культурно-освітню роботу як в таборі, так і серед мешканців Каліша, а Іван Зубенко брав участь у такій роботі як поет, драматург та виконавець-кларнетист. В таборі він продовжує писати. Саме тут народжується цикл віршів, невеликих оповідань, збірка історичних нотаток «Наші лицарі і мученики», тут він пише п’єсу на  3 дії «Остання жертва» тощо. У Каліші Зубенко  пробує себе в жанрі оперети.

ПОЛІТИЧНА ЕМІГРАЦІЯ ДО ГАЛИЧИНИ

У 1923 році закінчується строк табірного ув’язнення Івана Зубенка, але шлях  на Велику Україну для нього був закритий. Починається галицький етап життя Івана Зубенка.

Упродовж 1923–1925 років Зубенко проживав у Львові. Виступав у театрі Йосипа Стадника, грав у симфонічному оркестрі. У 1925 році, під час гастролей Галичиною, приїхав до Коломиї, де й оселився. В Коломиї він знайомиться з представниками свідомої української інтелігенції. Він підтримував тісні зв’язки з родиною професора Коломийської гімназії Леонтія Кузьми та його сином — також професором Орестом Кузьмою. Товаришував з відомим письменником Андрієм Чайковським, сином Івана Франка Петром, а також родинами Крушельницьких і Дядинюків. Серед його близьких знайомих були директор гончарної школи В. Мостович та видатний актор того часу Микола Бенцаль.

Відома діячка галицького жіночого руху та письменниця Олена Кисілевська запросила його до співпраці з часописом «Жіноча доля». Це видання було, засноване ще у 1921 році. Завдяки талановитому колективу авторів часопис здобув визнання далеко за межами краю.

Емілія Дороцька-Кулик писала про цей період в житті Зубенка наступне:

«В редакції, крім редакторки, працював постійно Іван Зубенко, емігрант з Херсону, колишній гімназійний учитель, років 33-34; його доля занесла до Коломиї з табору інтернованих. Він жив дуже скромно, в малій кімнатці в хаті на подвір’ї родини Кисілевських, де було теж приміщення й устаткування редакції, а складалося воно з двох столів і маленької полички. Зубенко був чесна людина, свідомий українець, письменник, з деяким літературним дорібком. Крім коротких статей та оповідань, що друкувалися в різних наших часописах, у видавництві “ОКА” в Коломиї вийшла його повість «Зірка»». Співредактором «Жіночої долі» Іван Зубенко працював до окупації Галичини совєтами у 1939 році.

РОДИНА

У  1918 році Зубенко одружується вперше. Його дружина мала ім’я Неоніла. Але доля її склалася трагічно. На батьківському хуторі Миколаївці, що в Херсонських степах від рук бандитів вона загинула. Сталося це у 1919 році.

Ці події він описав у автобіографічному оповіданні «Хуторянка» у 1926 році.

Подробиць про друге одруження Івана з Марією теж небагато, але відомо, що його дружина дружила із сім’єю Степана Бандери, вона вчилася з його сестрою Мартою. Марія була членкинею Союзу Українок.

В ті часи в домі Зубенків  часто збиралися друзі та відомі тогочасні діячі: Андрій Чайковський, Кирило Трильовський, генерал Іван Павленко, Євген Маланюк та інші.

У 1931 році в Коломиї у подружжя народився син Негвар.

Старший брат Івана Зубенка, Олександр, ймовірно 1886 року народження. Він також служив в армії УНР, з 1922 року жив у Болгарії. Там він став відомим композитором і диригентом. Помер Олександр Зубенко у 1963 році. Похований у Старій Загорі.

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ІВАНА ЗУБЕНКА

Олена Кисілевська наголошувала, що літературна діяльність Зубенка була спрямована проти більшовиків. Він був автором публіцистичних статей, прозових, поетичних та драматичних творів, лібрето до оперет. Всі вони друкувалися в пресі й виходили окремими виданнями. Важливою в розумінні процесів, які відбувалися під час українського відродження є мартиролог учасників Національно-визвольних змагань 1917–1921 років – «Наші Лицарі й мученики».

Окрему сторінку творчості  письменника становлять п’єси з історичної тематики.  До їх написання Зубенка захопив його вчитель український письменник, історик-белетрист Андрій Чайковський.

Іван Зубенко також написав багато дрібних оповідань, віршів, декілька повістей та драматичних творів — опереток і драм. Із повістей та оповідань відомі такі: «Княгиня Романова», «Галина», «Фатум», «Квітка на багні», «За кулісами життя». Повість «Тільки меч»  була нагороджена комітетом вшанування пам’яті Петлюри, але вона не була надрукована. Не вийшла також повість «Повінь».

З драматичних творів Зубенко написав оперетку «Дівча з лелією», драму «Орленя», остання була написана на основі життя Григора Орлика. Підготовленою до вистави була також історична драма «Княгиня Анна». Всього до 1939-го року Зубенко написав та опублікував понад 50 новел, оповідань, образків, нарисів.

Знакове місце у творчому доробку Івана Зубенка належить образам жінок-воїнів, які зі зброєю в руках стали на захист України. Письменник створив цілу галерею героїчних постатей: від отаманш «Зірки» (з однойменної повісті) та Марусі Соколівської (образок «Маруся Орлівна») до доньки полковника Наталі («Бизюківна») та вчительки Лесі («Леся»). Окремої уваги заслуговують образи, що втілюють жертовність та турботу, як-то Галина Сумна та медсестра Тамара з повісті «Галина» (остання врятувала безліч вояків УНР), а також Ніна Жайворінківна з образка «Хуторянка». Усі вони є уособленням незламного духу української жінки.

Про творчість Івана Зубенка писали Симон Петлюра, Клим Поліщук та інші відомі українські постаті. Так Юрій Липа у своїй праці «Бій за українську літературу» як приклад «червоної книги», що написана кров’ю, наводить збірку історичних нотаток Івана Зубенка «Наші лицарі і мученики».

ОСТАННІ ДНІ

Захоплення совєтами Західної України та прихід на ці землі радянської влади серйозно турбувало Зубенка, бо він розумів, що людина, яка зі зброєю у руках боролася проти більшовицької окупації України, приверне увагу «асвабадітєлєй». Він не помилився. НКВС відразу зацікавився колишнім «петлюрівцем-сотником» та активним «націоналістом». Вони почали переслідувати його, постійно викликали на бесіди, допити тощо. Після морального тиску та недвозначних пропозицій з боку слідчих НКВС його стан був безвихідним…

Щоб не співпрацювати з радянською владою Івано Зубенко вирішив вчинити самогубство.

Дружина не змогла переконати його не робити це. На її благання він відповів: «Ти мусиш мене підтримати, не заломлюй мене. Я не можу жити, але ти мусиш жити задля сина».

Поховали Івана Зубенка на старому міському цвинтарі в Коломиї, біля могили його вчителя ‑ письменника Андрія Чайковського.

Олена Кисілевська щодо цієї трагедії писала: «Примушуваний терором до служби для НКВД, волів смерть, ніж зрадницьку роботу: зажав отрую й помер серед мук дня 21 серпня 1940 року».

Так закінчилося життя українця, журналіста редактора, публіциста, педагога, письменника, музиканта, військового і громадського діяча  Івана Зубенка.

Використані джерела:

Т. Касьяненко Невідомий Іван Зубенко: штрихи до творчої біографії.

Р. Коваль, В. Моренець, «Подєбрадський полк» Армії УНР