Ігор Вітик: «Червоний терор» принесли в Україну більшовики на своїх багнетах

20.07.2021
230

У бесіді кореспондента АрміяInform з доктором філософії у галузі права, дослідником архівів КДБ та автором низки масштабних досліджень з військової історії України Ігорем Вітиком порушується тема «червоного терору». На переконання спікера, це не внутрішній «український історичний продукт», а похідна режиму, встановленого російськими більшовиками в результаті їхньої агресії проти Української народної республіки.

– Ігорю Романовичу, що передувало та коли з’явилося поняття «червоного терору»? Як застосували його більшовики?

– Уперше в історії термін «червоний терор» запровадила есерка Конопляникова, яка на суді у 1906-му заявила, що їхня партія вирішила на «білий терор» уряду відповісти «червоним терором». Згодом Троцький уточнить це поняття: «Червоний терор» – це знаряддя, що застосовується проти приреченого на винищення класу, що не хоче гинути».

І справді, після захоплення влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року «червоний терор» стає офіційною політикою країни рад стосовно ворожих їм класів. Враховуючи, що чисельність пролетаріату становила лише 7% населення тогочасної Росії (без урахування батраків – сільського пролетаріату), інша частина населення для більшовицьких вождів автоматично ставали ворожим класом та асоціальним елементом.

«Ми, більшовики, повинні повести за собою дев’яносто мільйонів зі ста. З іншими розмовляти неможливо – їх необхідно знищити»

Саме для цього створено безпрецедентний за своєю жорстокістю каральний апарат, зокрема і в Україні. У липні 1918 року, ще до встановлення в Україні більшовицької влади, Ленін прозорливо виступив із пропозицією сформувати Всеукраїнську «ЧК» («ВУЧК»). У вересні того ж року ухвалили декрет «Про червоний терор», в якому наголошувалось, що розширення масштабів такого терору є необхідністю. Став відомим вислів голови Петроградського виконкому Зінов’єва: «Ми, більшовики, повинні повести за собою дев’яносто мільйонів зі ста. З іншими розмовляти неможливо – їх необхідно знищити». Таким чином, огидне явище «червоного терору» принесли в Україну більшовики на своїх багнетах.

– Які особливості у цей період переживала Україна, зокрема Київ? Чи бачили люди загрозу, що насувалася зі сходу?

– Під час Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) Київ був транзитним містом для офіцерів, які повертались з Румунського і Південно-Західного фронтів. Оскільки наприкінці 1917-го у містах центральної Росії уже створили ради народних депутатів, багато офіцерів – більше ніж п’ять тисяч – залишились у Києві, спокійному на той час, намагаючись перечекати революційні хвилювання. Вони не займались політикою, а вели приватний спосіб життя, сподіваючись, що з точки зору зорового глузду будуть потрібні будь-якій владі. Держапарат УНР провів реєстрацію офіцерів з метою їхнього залучення в українську армію, що тоді створювали. Багато з них зголосилося служити Україні. Однак, з наступом Муравйова (експолковника імператорської армії), переважна їхня більшість вирішила, що він для них є «своїм». Дарма, що служив більшовикам. Помилилися…

З 18 січня 1918 року «червоні» розпочали штурм Києва, який обороняли українські війська під командуванням Петлюри. Сили були нерівними і на початку лютого «червоні банди» увійшли до столиці України. Розстріли офіцерів, інтелігенції, студентів, колишніх службовців відбувалися відразу ж, без будь-яких розслідувань. У людей навіть не запитували прізвищ. Більшість розстрілів відбувалися на площі перед Маріїнським палацом, де розміщувався штаб Муравйова, і в парку за палацом, де нині споруда Верховної Ради України.

За свідченням Українського Червоного Хреста, загальна кількість жертв сягала 5 тис. осіб, з яких три тисячі – офіцери.

– Хвилі більшовицької орди то відступали, то наступали. Чи змінювалась політика «червоного терору»?

– Удруге «червоні» увійшли у Київ у лютому 1919-го. Їхні дії стали більш організованими й жорстокішими. Свою криваву «роботу» всеукраїнська ЧК розпочала одразу. Створили і розгалужені губернські та волосні комітети. Кожний з них мав право арешту й розстрілу.

У столиці чекісти всюди хапали людей. І коли людина зникала, то знайти її було вже неможливо, оскільки Київ мав аж 16 відділків ЧК. В кожному з них відбувалися розстріли.

– Однак, більшовики не лише розстрілювали, а й катували…

– Так. І злочини вражають. Найбільші звірства чинила так звана китайська ЧК. За свідченням одного з очевидців, тут «заключенного привязывали к стене или столбу, потом к телу крепко привязывали одним концом железную трубу, в несколько дюймов ширины…. Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие закрывалось проволочной сеткой и к нему подносился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало вгрызаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следующего дня, пока жертва не умирала».

Одне з приміщень ЧК виглядало так: «Большая комната и посредине бассейн. Когда-то в нем плавали золотые рыбки… Теперь этот бассейн был наполнен густой человеческой кровью. В стене комнаты всюду были крюки, на этих крюках, как в мясных лавках, висели человеческие трупы, трупы офицеров, изуродованные подчас с бредовой изобретательностью: на плечах были вырезаны «погоны», на груди – кресты, у некоторых вовсе содрана кожа».

Керівник ЧК Лацис у часописі «Красный террор» писав: «Мы не ведем войну против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите в деле обвинительных улик о том, восстал ли обвиняемый против Советов оружием или словом. Первым долгом вы должны спросить его, к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, какое у него образование, воспитание и какова его профессия. Вот эти вопросы должны решить судьбу обвиняемого. В этом смысл и суть «красного террора».

Лацис написав книгу про діяльність ЧК, у якій він зі статистичною точністю та діаграмами опише кількість розстрілів і категорій осіб за віком і статтю, їхній розподіл за роками, місяцями тощо. Очевидно, що він робив це без жодних докорів сумління.

Саме при Лацисі київська надзвичайна комісія розрослась і збагатилась цілою системою допоміжних установ – особливим корпусом військ, клубом, лікарнею. Він особисто редагував і спеціалізований друкований орган ЧК – «Красный меч». Згодом Лацис напише книгу про діяльність ЧК, у якій він зі статистичною точністю та діаграмами опише всю діяльність київської «надзвичайки» – кількість розстрілів і категорій осіб за віком і статтю, їхній розподіл за роками, місяцями тощо. Очевидно, що робив це з повною переконаністю у своїй правоті та без жодних докорів сумління.

– Ким були та звідки взялися ці недолюди, які з такою наполегливістю та неймовірною жорстокістю знищували собі подібних?

– Я ознайомився з автобіографіями, характеристиками та іншими документами багатьох чекістів. Можу навести деякі приклади. Зокрема, був такий Євдокимов, який очолював секретно-оперативне управління «ВУЧК», нагороджений орденом Леніна і чотирма орденами Червоного Прапора. Родом із Сибіру, син відставного солдата й пралі. Освіта – 5 класів. Більшовиком став у 1918 році, коли виповнилося 27 літ. Він багато пив після операцій та нарад ЧК. У своєму середовищі був справжнім кримінальним паханом. Згідно з ленінською директивою, спочатку спеціалізувався на звірствах і розстрілах на Правобережній Україні, а з кінця листопада 1921-го очолював «Кримську спеціальну експедицію». Там Євдокимов проявив себе сповна. У перші ж дні «роботи» на півострові його група розстріляла… 12 тис. осіб. Після цього провів «зачистку»: спочатку розстріляли всіх військовополонених, і тих, хто лежав у госпіталях, зокрема цивільних, селян, жінок. Їх виносили і вбивали просто в ліжках…

У Полтаві чекіст «Грішка» вбив вісімнадцять монахів, наказавши посадити їх на вкопані у землю списи.

Масове знищення людей здійснювали більшовики навіть 1919 року, коли Українська армія здійснювала наступ. Зокрема перед здачею більшовиками Києва наприкінці серпня ворог за два тижні розстріляв близько трьох тисяч киян, у Катеринославі – п’ять тисяч, у Кременчуку – дві з половиною тисячі, у Чернігові – майже дві тисячі…

Став відомий ще один факт. Ще напередодні, коли Директорія готувалась залишити столицю, у Києві відбулось засідання підпільного більшовицького обкому, де були присутні А. Бубнов, С. Косіор, Ю. Коцюбинський та інші, а також два «легіонери» з німецького солдатського комітету. Один з учасників, робітник І. Волков, запропонував організувати загін із десяти-п’ятнадцяти відважних «товаришів» і вбити кількох січових стрільців або когось з членів Директорії. Тоді цю пропозицію відхилили: «…Комітет вирішив, що Організація не стане на шлях терору», – згадував у 1927 році колишній голова київської ГубЧК Г. Дегтяренко. Однак, вже незабаром, 7 лютого 1918-го, на засіданні виконкому створена Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією. Політичний курс різко змінився у бік масового терору.

Активну участь у більшовицьких злочинах брали так звані інтернаціональні частини. Наведу спогади емігранта Ю. Рапопорта: «…в гробовой тишине пересекает Крещатик странная процессия. Пятьдесят китайцев, тесным кольцом, винтовки наизготовку. Внутри кольца – человек двести… кто в пальто, кто без шапки, в руках узелки. Это переводят арестованных в Лукьяновскую тюрьму… душегубство шло спокойное, размеренное, как на скотобойне… сегодня подвоз был больше, завтра меньше, но без работы никогда не оставались…»

Китайці, як дешева робоча сила, з’явились на заводах України у 1910-ті. Вони були надзвичайно працелюбними, невимогливими у побуті, готовими працювати за копійки. Тому їх з великим бажанням наймали господарі, часто – групами. Саме серед них більшовицьке керівництво і вербувало бійців у червону армію. Звичайно, ні про які комуністичні переконання цих осіб не могло бути й мови, однак захмарні для китайців 300 рублів у місяць вирішували все. Їхні дії вирізнялися особливою жорстокістю. За архівними даними, лише в Києві ЧК закатувала до 100 тис. людей. За свідченням того ж Лациса, у 1918 році та за сім місяців 1919-го в Україні придушено 344 повстання та вбито 3057 осіб. Окрім того, чекісти мали необмежені права для знищення та ізолювання всіх потенційних ворогів більшовизму в концентраційних таборах.

– Чим, на вашу думку, спричинені ухвалення декрету «Про червоний терор» та масові вбивства?

– Передусім тваринним страхом більшовицьких верховодів за своє життя і перед відповідальністю за вчинені злодіяння проти народу. Радянські функціонери С. Косіор, Я. Гамарник та інші вимагали від чекістів якнайшвидше покінчити з повстанськими ватагами селян, загонами вояків УНР і всіма тими, хто бореться за незалежність України. Під виглядом революційної боротьби чекісти із «червоними військами» запроваджували воєнний стан, здійснювали масові облави, арешти, розстріли, захоплювали заручників, вилучали «лишки» одягу та продовольства у буржуазних елементів.

Фактично тоді чекістські структури перебрали на себе функції оперативно-розшукових, слідчих та судових органів.

Голіков, більш відомий, як письменник Гайдар, за свої садистські «здібності» у 18 років став командиром полку – щоденно вбивав кількох мирних жителів, які відмовлялись співпрацювати з більшовиками.

Наприкінці квітня 1919 року до захопленого більшовиками Києва прибув наближений до Леніна Троцький (уродженець України), який наказав чекістам розстрілювати всіх українських патріотів, членів патріотичних організацій та проукраїнськи налаштованих командирів червоної армії, наприклад, М. Щорса.

Здійснюючи страшну розправу над українським людом, «романтики» революції творили нечувані звірства. І це були не лише ЧК, а й більшовицькі армійські частини. Наприклад, Голіков, більш відомий, як письменник Гайдар, за свої садистські «здібності» у 18 років став командиром полку – щоденно вбивав кількох мирних жителів, які відмовлялись співпрацювати з більшовиками…

На диво, реальну оцінку діяльності чекістів в Україні дав Ленін, який так поспішав з утворенням ВУЧК: «На Украине ЧК принесли тьму зла, будучи созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся».

«Причини жорстокості «червоного терору» криються у внутрішньому режимі організації влади у тогочасній Російській імперії, коли царат століттями гнобив усі нації й народності, мордував їх важкою працею»

Ще раз задаюся питанням, з яких глибинних джерел людської сутності з’явилася така жорстокість, якою був невдоволений навіть вождь пролетаріату? У чому полягають її першопричини?

На мою думку, причини криються у внутрішньому режимі організації влади у тогочасній Російській імперії, коли царат століттями гнобив усі нації й народності, мордував їх важкою працею (аж до 1861 р., коли скасували кріпосне право, поміщик мав право зробити будь-що зі своїм кріпосним селянином – продати, побити, обміняти, крім – убити). І коли нагромаджена століттями негативна енергія народів колишньої імперії прорвалась на волю, вона змітала все людське на своєму шляху, мстила панівному класу поміщиків, фабрикантів та військовим, а нерідко і всім навкруги.