“…Ще квіттям зійду я в полях України,
Ще Вам провіщатиму радості день!”
Гончар.О. Щоденники.

Розташоване у самому серці причорноморського степу біля мальовничої оази – озера Тафія, степове село Добропілля мало свої тривалі стосунки з величчю української літератури Олесем Гончарем.

Ці стосунки були людські та практичні. В них не було фальші та награних сюжетів. Селяни зустрічали метра з усією гостинністю, яка притаманна степовикам. Тут було все… Треба відзначити, що враження від спілкування з місцевими мешканцями потрапили у щоденник письменника. Про це все далі…

Епізод перший. Будівництво школи

Мешканці села напряму пов’язують вирішення питання будівництва Добропільської середньої школи з іменем Олеся Гончара.

За основу взяті записи з щоденника мого діда, Сокровищука Єремія Феодосійовича. (Історія будівництва нової школи в с. Добропілля Голопристанського району Херсонської області. Березень 1973 рік):

Давно вже настала потреба в будівництві нової середньої школи в селі Добропілля Голопристанського району Херсонської області. Вкрайності, якщо по тій чи іншій причині неможливо збудувати середню школу, то хоча б восьмирічну , але нову, типову. Все це визване тим, що старе приміщення восьмирічної школи вже не вміщує таку кількість учнів, яка навчається в ньому…

Саме такими рядками починає свій щоденник мій дід, на той час вже пенсіонер, а раніше учитель цієї школи.

…Про це говорили і на батьківських зборах, і на засіданнях виконкому Добропільської Ради депутатів трудящих, і перед дирекцією радгоспу «1-ше травня» і навіть писали вчителі колективного листа своєму депутату Верховної Ради УРСР – відомому українському письменникові Олесю Гончару… (Про історію будівництва школи в окремому матеріалі) Кажуть, що саме втручання депутата-письменника стало поштовхом до початку будівництва школи.

Епізод другий. Як Олесь Гончар у добропільців гостював

На початку 60-х років в селі побував Олесь Гончар. Він знайомився з життям робітників радгоспу, інтелігенцією села та збирав матеріал для написання книги «Тронка» та інших оповідань і творів.

Розповідь місцевої жительки Цибохіної Галини Дмитрівни:

В яких це було роках я зараз не згадаю, але це точно були 60-ті роки. Ми вже сюди (показує на своє подвір’я) перебралися, а це все було трошки пізніше. Десь між 61 та 64 роками. Від себе: вулиця Леніна, про яку іде розповідь, була побудована в 1961 році та відразу заселена.

Це було літом, продовжує Галина Дмитрівна. Скільки він був у нас в селі я сказати не можу, бо не знаю. Мені чоловік сказав: Галя напечи пирогів. Я пирогів напекла в миску поскладала та віднесла їм. Чоловік сказав, що більше їм нічого не треба. У нас буде по-чабанськи… (відома місцева страва)

Вони якраз у Клися були (Клись – це, на той час, перший чабан ). Там їм все це готовили.

Потім, вони приїхали до нас. (Їх Губанов привіз. Губанов – на той час, директор радгоспу). І вони у цій кухні (показує на літню кухню) гостювали. Баян грав і вони співали. Але, ні мій, ні Губанов – співати не могли. Можливо, то вони співали, а може іще хто там був. Бо я туди не заходила.

Вони пройшли по подвір’ю, поздоровкалися і пішли у кухню. Потім, я зустріла шофера Гончара. Такий був «прілічний» чоловік. Гончар приїжджав у село на власній машині, сама машина за двором стояла… Вони сиділи у нас, мабуть, цілу ніч. Я не знаю, коли вони пішли, але сиділи вони довго…

Епізод третій. Про книжки

Серед місцевих мешканців поширена кумедна оповідь, що саме після відвідин Добропілля Олесь Гончар зробив у своєму щоденнику невтішний запис: « Мало читають»…

Розповідають, що такий висновок великий письменник зробив після спілкування з добропільськими чабанами. Під час своєї розмови з одним із місцевих чабанів (історія не зберегла імені та прізвища фігуранта. Називають різні прізвища), Олесь Гончар спитав у нього, чи є у них у родині книжки? На що чабан відповів: «А якже, у мене є та й у жінки!»

Зрозуміло, що Гончар питав про книжки, які потрібно читати, а чабан відповідав про ощадні книжки)))

СУПУТНИКИ
В музеї – обладунки чабана:
Гирлига, фляга, шапка-бирка вірна.
І – орденами зшерхлими – війна,
І – орденами в сяйві – праця мирна.
Хто їхнього володаря не зна
В степу, що він любив його безмірно,
Допоки та безока, навісна
В кошарі не настигла в день сумирний…
Отара сиротує на пашах…
Ми всі падем на скорбних рубежах.
Чи ж добрий спомин матимем по смерті?
…А ще в музеї при його речах
Лежать, не змерклі в буднів круговерті,
Дві книги – «Тронка» й «Таврія» – потерті…
М. Братан