Хоча офіційною датою створення Української повстанської армії (УПА) вважається 14 жовтня 1942 року — день Покрови, покровительки козацтва, — її історія набагато складніша. Насправді, на той час на Волині та Поліссі діяли щонайменше три окремі українські партизанські сили, і шлях до об’єднання був драматичним та кривавим.

Про це пише історикиня Яна Примаченко у статті на проєкті «Цей день в історії», інформує НОВАМЕДІА.

Від розрізнених загонів до єдиного командування

Першим назву УПА використав Тарас Боровець (Бульба), який створив «Поліську січ» для боротьби з німцями ще навесні 1942 року. Згодом власні збройні відділи сформували як мельниківське, так і бандерівське крила Організації українських націоналістів (ОУН).

Переломним моментом стала III конференція ОУН(б) у лютому 1943 року, яка взяла курс на збройну боротьбу. Під командуванням Дмитра Клячківського (Клима Савура) бандерівці почали силою об’єднувати всі українські загони. До літа 1943 року УПА була повністю інкорпорована під керівництво ОУН(б), часто всупереч волі інших командирів.

Справжньою потужною армією УПА стала під командуванням Романа Шухевича (Тараса Чупринки), який очолив її в січні 1944 року. Він створив чітку військову структуру: Головний Військовий Штаб та три генеральні округи — УПА-Північ, УПА-Захід та УПА-Південь. У пікові періоди 1943-44 років чисельність армії сягала 35 тисяч бійців, яких підтримувала величезна підпільна мережа ОУН чисельністю до 200 тисяч осіб.

Війна на три фронти

УПА вела унікальну в історії Другої світової війни боротьбу одночасно проти трьох потужних супротивників.

Проти нацистської Німеччини (1942-1944). Повстанці провели понад 2,5 тисячі антинімецьких акцій, знищивши близько 12,5 тисяч німецьких солдатів та їхніх союзників. Цей фронт було згорнуто влітку 1944 року з наближенням радянських військ.

Проти польської Армії Крайової (АК). Протистояння на Волині влітку 1943 року переросло у жорстоку війну, що супроводжувалася значними жертвами серед цивільного населення з обох боків. Конфлікт фактично завершився лише в 1947 році після примусової депортації українців з їхніх етнічних земель у Польщі (операція «Вісла»).

Проти СРСР. Після відступу німців УПА опинилася в глибокому радянському тилу, розпочавши найдовшу і найкривавішу фазу своєї боротьби проти загонів НКВС. За радянськими даними, з 1944 по 1953 рік їхні втрати склали понад 30 тисяч осіб, тоді як українське підпілля втратило понад 150 тисяч вбитими та заарештованими.

Від армії до підпілля: останні роки боротьби

З 1946 року командування УПА ухвалило рішення про поступову демобілізацію та перехід до підпільної тактики. 3 вересня 1949 року армію було офіційно розформовано, а її залишки влилися у структури ОУН(б).

Проте опір тривав. 5 березня 1950 року в бою загинув головнокомандувач Роман Шухевич. 23 травня 1954 року МВС УРСР захопило його наступника, останнього лідера підпілля Василя Кука. Останній зафіксований бій українських повстанців відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині, завершивши майже двадцятирічну історію боротьби.