Уважно відслідковуючи перипетії судового позову колишнього головного лікаря Голопристанської районної лікарні Леоніда Бритвіна до районної ради, диву даєшся: яке ж гнучке у нас правосуддя, коли на рівному місці може створювати купу проблем! Давайте повернемося до того часу, коли судовий процес тільки-но мав розпочатися. Якщо пам’ятаєте, цього не трапилося: захист Леоніда Васильовича зробив відвід судді Аліни Охтень через те, шо її помічник, мовляв, є кумом голови районної ради Віталія Соловйова.

Далі повинен був вступити в дію автоматизований розподіл судової справи між суддями. І раптом виявилося, що розподіляти немає серед кого: один за другим усі п’ять діючих суддів Голопристанського районного суду написали заяви про самовідводи. Причина? Єдина на всіх: колись вони працювали разом із Віталієм Соловйовим, помічником судді, а тому «дані обставини можуть викликати в учасників процесу сумніви в об’єктивності або неупередженості судді». Мало того, всі заяви написані неначе під копірку. Її написав навіть суддя Максим Данилевський, який жодного дня не працював разом із В.О. Соловйовим. Звичайно, всі заяви були задоволені.

На той час, поки тривав «автоматизований розподіл», голова суду Віктор Сіянко пішов у відпустку, а його обов’язки поклали на Оксану Ширінську. У зв’язку з тим, що після задоволення відводів та самовідводів виявилося неможливим утворити новий суд для розгляду справи, Оксана Харисівна, згідно з законом, мусила передати справу до найближчого територіально суду. Вона розпорядилася передати її до Каланчацького районного суду.

Чому саме цей суд виявився «найбільш територіально наближеним», хоч і знаходиться на відстані майже сотні кілометрів? Якщо розглядати питання чисто географічно, то на перший план мав би вийти Олешківський районний суд (на відстані 24 км), за ним іде Херсонський міський (43 км), але аж ніяк не Каланчацький.

Але у цій справі є не лише географічний, а й моральний бік. Щоб відповісти на запитання, чому вибір упав саме на Каланчацький суд, треба врахувати деякі життєві аспекти. Пам’ятається, в одній із публікацій про судову тяганину головного лікаря була висловлена така думка: по великому рахунку, якщо копати глибше, то серед трьох десятків депутатів районної ради обов’язково знайдеться чийсь кум, брат або сват.

І тоді може скластися ситуація, коли взагалі неможливо розглянути будь-яку справу. У попередні роки Голопристанська районна рада неодноразово виступала і позивачем, і відповідачем по справах, при цьому ніхто не зважав на те, що голова районної ради колись працював в апараті районного суду, як і на те, що він чийсь кум. І раптом усе це «прорізалося», як молочний зуб.

Що ж, давайте розглянемо під мікроскопом (за прикладом адвокатів Леоніда Бритвіна) і ситуацію з Каланчацьким районним судом. На перший погляд, тут усе чисто, за винятком хіба що суперечливої територіальної віддаленості. Але тільки на перший погляд. Давайте повернемося у недалеке минуле – останні вибори до місцевих рад.

Тоді від певної партії Леонід Васильович балотувався до Херсонської обласної ради, а до Каланчацької районної ради, від тієї ж партії – завідувач хірургічного відділення Каланчацької районної лікарні Валерій Віталійович Мегеря. Їхні доріжки часто перетиналися – і як медиків, і як однопартійців. Різниця тільки в тому, що один – Леонід Васильович – не потрапив до обласної ради, другий – Валерій Віталійович – таки став депутатом районної ради.

А це тут до чого, скажете ви, – де вибори, а де суд? Справді, наша розповідь, викладена вище, була б недоречною, якби головою Каланчацького районного суду не була Олена Валеріївна Ковальчук, рідна донька Валерія Мегері. Хіба важко допустити, що батько проведе відповідну роботу «серед доньки» про відповідне ставлення до позову Леоніда Васильовича – не сторонньої для нього людини? Чи не звідси «ноги ростуть» під час вибору найближчого територіально суду? Звичайно, не кум, а все ж можна поговорити про «об’єктивність та неупередженість» судді.

Усе це занадто гіпотетично, зауважите ви. І були б правими, якби не оті вибоїни та баюри, які штучно створюються на дорогах правосуддя, щоб і позивачу догодити, і від порушень залишитися на узбіччі. І тоді осторонь правової оцінки залишається розвал медицини у районі, зловживання службовим становищем, побори та вимагання з боку позивача, а пацієнти, врешті-решт, стають не об’єктами лікування, а суб’єктами простої, відвертої наживи.